Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха

ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.

      – Радянську владу попи не обходять, – відтяв слідчий. – Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, – чи хто там вона вам, – залишиться тут. Такі правила.

      Пружина всередині Артема, здавалося, от-от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.

      – Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…

      Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.

      – Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?

      – Такого я не казав.

      – Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.

      Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.

      – Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?

      Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.

      – Так. Не хочемо по-хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.

      – Я хочу забрати свою дружину додому, – Шеремет намагався не слухати Гусикових слів і не ловити загрозливих ноток, бо це тільки заважало. – Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада – нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні. Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали – війна. І нагадали – Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?

      – Звичайно.

      – Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…

      Брови Гусика розійшлися.

      – Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте – забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете – з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…

      Шеремет ураз відчув шалене полегшення.

      – Дякую, – говорив щиро й відчував це. – Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали – впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?

      Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:

      – Ананьєв! Ананьєв!

      На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить