Чужі сни. Ян Валетов

Це ненормально. Хоча що скаже лікар? Пропише транквіл або релаксант, настукає на лептопі рапорт начальству і попутно кілька сторінок до дисертації про дивні ефекти у психіці джамперів. Ми для них річ незрозуміла і застрашлива. Не вірити в наше існування вони не можуть – ось ми, є! Куди нас заховати? Але що з нами робити і що ми за звірі такі – для лікарів таємниця, укрита млою.

      Поступово, витісняючи солодкий чужий аромат і гіркуватий при-смак кави, у ніздрі все-таки проліз запах мерзлого бетону, старого пилу та льоду. І ще – мокрої та обшарпаної килимової доріжки. Нею пахло особливо чітко та противно. Винні у цьому були охоронці, які стояли, за статутом, обабіч дверей: повéрх термокилимків, покликаних не дати їм відморозити ноги, вони клали під підошви формених черевиків вирізані зі старих килимів клапті.

      Фольклор стверджував, що з таким ось килимком зі справжньої вовни під ногами шансів застудити простату набагато менше – спробуй вистояти на захололому бетоні тригодинну зміну і залишитися здоровим! Маячня, звичайно, але позаяк килимки нікому не заважали, охорону не чіпали, і пахло біля дверей відділу «Сегмент» противно – мокрим мертвим собакою.

      За її спиною задзижчав двигун електрокара.

      Значить, лейтенант Вязін знову їде у приймач. Цікаво, скільки народу сьогодні збере Філіпп? І що, власне, нарили математики?

      Кіра простягла долоню в пащу сканера, який негайно спалахнув чистим блакитним кольором.

      Охоронці відразу ж утратили до неї інтерес. Вона зробила крок до дверей, цього разу підставляючи під промінь сканера рогівку, замок мигнув зеленим, клацнули, спрацьовуючи, засуви, і Кіра увійшла до відділу.

      У «Сегменті» вже було тепло по-справжньому. Тут енергію не економили.

      Кіра залишила куртку і штани в роздягальні, перевдяглася в джамп-комбі, змінила боти з підігрівом на звичайне взуття. Вона знову почувалася у своїй тарілці: чітка картинка, правильні запахи, нормальні звуки.

      Напевне, позначилися втома, стрес або побічка від ефекту «всихання» ДНК. На лічильнику стрибків, убудованому в наручний годинник турботливими техніками, мерехтіли цифри 95. Іще п’ять – і буде сотня. Новий рекорд десятиліття. Кажуть, Вол колись стрибав більше сотні разів. Іскандер – чи то сто п’ятдесят, чи то сто вісімдесят. Голикова стрибала до сотні. Але це все… Решта за останні десять років до таких цифр не дотягли. Ботанік спікся на шістдесят третьому, при ній і спікся – Кіра чудово пам’ятала, як Ерік розплющив очі і вона, стоячи за скляною стіною джамп-боксу, побачила безумство, що кипіло в них. Він устиг розгромити установку і покалічити двох техніків, поки не помер від передозу транквілу. У нього всадили добрий десяток інжекторів із ліками: таким можна звалити п’ятсоткілограмового білого ведмедя, а він не падав і не падав, аж поки не заблокувало центри дихання і не зупинилося серце.

      Після оверджампа Ботаніка Кіра, у якої тоді було менше тридцяти стрибків, хотіла піти, але не пішла. Якби хтось запитав її чому – не відповіла б. Чи не тому, що хотіла зберігати мотиви в таємниці, а тому, що справді не знала. Не знала – і все.

      За