Манускрипт з минулого. Петро Лущик

поруч із закритою скринькою ключ! Уже краще зовсім не закривати її!

      Ще раз поглянувши на знахідку, Павло важко зітхнув, заховав знайдене на дно своєї сумки і повернувся до перерваної несподіваним чином роботи…

      Він устиг до вечора закласти отвір, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двічі покрити вапном «кольору морської хвилі» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводів для невдоволення, ще й всю стіну.

      Коли Павло переконався, що стіна висохла і жоден навіть прискіпливий ревізор не знайде навіть натяку на брак, годинник показував першу годину ночі. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурію даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося від учорашніх покупок і ліг спати. Заснув майже одразу, навіть не встигши поміркувати про загадкову знахідку.

      Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загородній проспав ранок. Була вже десята година, коли він набрав номер фурії.

      – Роботу зроблено! – повідомив він.

      – І що, по-твоєму, я маю одразу все так кинути і з’явитися перед вами, тому що ви нарешті спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жінки. – Чекайте. Коли зможу – приїду!

      І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуація намальовувалася неприємна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порівняно з тим, коли розлючена жінка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декілька годин, а може і пізно увечері.

      Але вже точно не упродовж найближчих півгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жінка з’явилася на людях заспана і без макіяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, і відправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла є трішки часу, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Але не розхолоджуватися. Продавці найближчого магазину продуктів його вже знають, тому і не варто в останній день шукати нових знайомств.

      Як і розраховував Павло Загородній, він устиг поїсти, прибрати після себе, передумати про заховану у сумці скриньку (витягувати боявся), і лише тоді побачив на порозі жінку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмі, одягненому на голе тіло. Принаймні саме так вирішив Павло.

      – Зробили, кажеш? – без привітання поцікавилася вона. – А де другий?

      – Немає. Поїхав додому, – відповів Павло.

      – Ти це зробив сам? – здивувалася жінка.

      Павло знизав плечима.

      – Подай-но лінійку!

      Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.

      – Бачиш – а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! – мовила жінка.

      Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.

      – Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш – поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, – сказала фурія.

      Павло подякував і підняв з підлоги сумку.

      – Ваші ключі, – мовив