Частинка на краю Всесвіту. Шон Керролл

що збирали й аналізували дані ВГК. У кожній із цих груп було понад три тисячі фахівців, більшість з яких працювала за своїми комп’ютерами, розкиданими по всьому світі. Засідання транслювали наживо не лише в Мельбурні: кожен охочий міг послухати результати експериментів. Це був доречний спосіб відсвяткувати поступ сучасної Великої науки, для якого знадобилися зусилля всієї світової спільноти, зважаючи на високі ставки та запаморочливі нагороди.

      У доповідях і Інкандели, і Джанотті чулося помітне хвилювання, проте їхні презентації говорили самі за себе. Спершу вони обидва щиро подякували численним інженерам і науковцям, що допомагали проводити експерименти. Потім докладно пояснили, чому нам варто вірити тим усім результатам, про які вони збираються розповісти, продемонстрували, що вони розуміють, як працюють їхні машини і що аналіз даних точний і надійний. Лише після бездоганного викладу цієї частини доповідачі показали, що все ж таки вони знайшли.

      І ось результати. Кілька графіків, що для ока недосвідченої людини не видаватимуться важливими, проте на них видно одну особливість, що повторюється: за деяких певних енергій спостерігається більше подій (наборів частинок, що утворюються під час одного зіткнення), ніж передбачалося. Усі фізики в аудиторії одразу розуміють, що це означає відкриття нової частинки. ВГК відкрив незвідану досі частину в природі. Інкандела і Джанотті пояснюють, який було проведено ретельний статистичний аналіз, щоб відділити справжні відкриття від випадкових статистичних флуктуацій. Результати в обидвох випадках однозначні: знайдено щось реальне.

      Лунають оплески. У Женеві, Мельбурні – по всьому світі. Дані такі точні й чіткі, що вражають навіть тих науковців, що не один рік працювали над експериментом. Валлійський фізик Лін Еванс, який більше за всіх зробив для того, щоб провести ВГК тернистим шляхом до кінцевої мети, заявив, що «приголомшений» відмінною узгодженістю двох експериментів.

      Я сам, удаючи журналіста, був того дня в прес-центрі ЦЕРНу бідя головної аудиторії. Медійники зазвичай не аплодують новинам, які висвітлюють, проте того дня кожен, хто був у прес-центрі, не міг опиратися нестримним емоціям. Це був не просто успіх ЦЕРНу чи фізики загалом – це був успіх усього людства.

      Ми вважаємо, наче знаємо, що саме ми знайшли,– елементарну частинку, названу Гіґґсовим бозоном на честь британського фізика Пітера Гіґґса. Сам Гіґґс тоді був там, в аудиторії для семінарів. На той час йому виповнилося вісімдесять три роки й він був помітно розчулений, коли казав: «Ніколи не думав, що побачу все це ще за свого життя». Серед присутніх було також кілька фізиків похилого віку, що висували схожі ідеї ще 1964 року. Традиція називати теорії так чи інакше не завжди справедлива, але це була та тріумфальна мить, коли кожен міг приєднатися до святкування.

      То що ж таке отой Гіґґсів бозон? Це одна з небагатьох фундаментальних частинок природи, до того ж дуже особлива. Сучасна фізика елементарних частинок знає три види частинок.