Велика картина. Шон Керролл

ув напружений. Неуважний водій на автостраді 405 у Лос-Анджелесі різко змінив напрям, щоб уникнути з’їзду з дороги, а я і собі вильнув, щоб не зіткнутися з ним. Величезна фура на смузі ліворуч від мене була не так далеко, як мені здавалось. Самим краєчком заднього бампера я зачепив перед вантажівки. Цього вистачило. Я втратив контроль над автівкою, що повільно і статечно розвернулася проти годинникової стрілки, отже, врізалася в перед вантажівки, яка не припиняла свого руху, з боку водія. Хай як, але все відбувалося повільно і статечно лише на мій погляд. Я почувався мухою, ув’язненою в бурштині: безпорадно спостерігав, як моя автівка рухалася з власної волі, аж доки, ставши перпендикулярно дорожньому руху, не припала до ґратки радіатора вантажівки і світло фар не засліпило мені очі.

      Я був приголомшений, а втім неушкоджений. Автівку трохи зім’яло, і її треба було серйозно підрихтувати, та все ж таки я зміг доїхати додому, щойно поліціянти заповнили всі необхідні документи. Трохи менша відстань тут, трохи більша швидкість там, трохи більше паніки від водія вантажівки – і все могло скінчитися зовсім інакше.

      Багато з нас бувало на волосину від смерті задовго до самої смерті. Ми протистоїмо скінченності наших життів.

      Як фізик я вивчаю Всесвіт як одне ціле. І той Всесвіт великий. Чотирнадцять мільярдів років по Великому вибухові та частина космосу, яку ми можемо безпосередньо бачити, заповнювалася кількома сотнями мільярдів галактик, і в кожній з них приблизно сотня мільярдів зір. На цьому тлі прибуття нас, людських істот, на маловажливу планету на орбіті непримітної зорі – доволі незначна подія. Хай як могла скінчитися та дорожня пригода, проте моє життя вимірюється десятками, а не мільярдами років.

      Людина така дрібна, ефемерна річ, що порівняно із Всесвітом вона менша, як атом супроти Землі. Тож чи має хоч яку вагу існування однієї особи?

      У певному сенсі очевидно, що має. Я живу щасливим життям, маю родину й друзів, що піклуються про мене, і вони страшенно б засумували, якби мене раптом не стало. Та і я сам би засмутився, якби якимось чином наперед довідався, що моє життя добігає кінця. Однак із погляду безмежного, здогадно байдужого космосу чи це все має аж таке велике значення?

      Мені хочеться думати, що наше життя таки має значення, навіть якщо Всесвіт існуватиме далі без нас. А втім ми повинні серйозно поставитися до цього питання і не лінуватися збагнути, як наше бажання бути значущими вписується в природу реальності на її найглибших рівнях.

      Моя подруга, нейронауковець і біолог, може змусити омолодитися окремі клітини. Науковці вже розробили методи, що дозволяють брати з тіла дорослої людини ті стовбурові клітини, які зістарилися й набули певних зрілих характеристик, та повертати процеси старіння у зворотний бік, доки ті стовбурові клітини не стануть майже «новонародженими».

      Від клітин до повноцінних організмів лежить довгий шлях. Тож я спитав свою подругу напівжартома, чи настане такий час, коли ми зможемо не тільки омолоджувати людей, а й, можливо, зберігати їм вічну молодість.

      – І ти, і я одного дня помремо,– розмірковує вона.– Але якщо хтось із нас матиме онуків, то я не дуже цього певна.

      Отак мислить біолог. А як фізик я знаю, що уявлення, ніби живі створіння можуть існувати мільйони чи навіть мільярди років, не порушує ніяких законів природи. Тож я не маю заперечень щодо цього. Однак зрештою всі зорі колись та й витратять своє ядерне паливо, їхні холодні рештки проваляться в чорні діри, а ті чорні діри поступово будуть випарюватися, доки не перетворяться на рідку кашу з елементарних частинок у темному й порожньому Всесвіті. Насправді ми ніколи не житимемо вічно, хай яких звершень досягнуть біологи.

      Помирають усі. Життя не субстанція, як-от вода чи камінь,– це процес, схожий на вогонь чи прибій. Той процес починається, триває якийсь час, отже, остаточно завершується. Довгі чи короткі, наші життя такі скороминущі в порівнянні обширів вічності.

***

      Ми маємо перед собою дві мети. Перша – викласти історію нашого Всесвіту та пояснити, чому ми вважаємо правдивою цю історію, цю загальну картину. Це фантастична концепція. Ми, люди,– лише грудки упорядкованої грязюки, що завдяки дії безликих законів природи розвинули здібності знаходити спільну мову із застрашливою складністю навколишнього світу, обмірковувати її та дорожити нею. Щоб зрозуміти себе, ми повинні збагнути, з чого саме ми створені, а це значить, що нам треба глибоко зануритися в царину частинок, сил і квантових феноменів, не кажучи вже про приголомшливу різноманітність спосібів, у які ті крихітні елементи можуть групуватися, щоб утворювати організовані системи, здатні відчувати й мислити.

      Друга мета – запропонувати трохи екзистенційної терапії. Насмілюся стверджувати, що хоч ми й та частина Всесвіту, яка підкоряється безликим засадничим законам природи, все ж таки ми маємо значення. Це питання не стосується науки – ми не можемо провести експерименти, щоб зібрати дані й приблизно виміряти ступінь важливості життя. Це насправді філософська проблема, ще й така, яка вимагає, щоб ми позбулися наших попередніх тисячолітніх уявлень про життя і його сенс. За старими припущеннями людське життя ніяк не може мати значення,