Лола та єдиний свiдок. Ізабель Абеді

тверджує: «Тобі потрібне натхнення!»

      Натхнення – це інтуїція, просвітлення або осяяння, і моя маленька тітка має цілковиту рацію. До трьох років чогось подібного вона, звісно, сказати не могла, лише пустувала та кидалася виноградом. Тепер їй чотири, і вона кидається розумними словами. Авжеж, тітка у мене розумна не на свої літа, а от я – хвора. Ні-ні, голова тут ні при чому, не подумайте чогось поганого! І взагалі все це – тимчасово!

      У мене в зошиті триста закарлючок і три початки, які здаються мені прийнятними. Та все одно не можу вирішити, який з них кращий.

      Ох-х-х!

      А може, як письменниця я маю право писати все, що заманеться? І хто сказав, що у моєї історії не може бути три початки? Це вже нехай вирішують читачі.

      Зараз я наведу три більш-менш вдалі початки, а кожен хай вибере той, який припаде йому до вподоби, домовились?

      ПОЧАТОК НОМЕР ОДИН

      «Я знаю історію про дівчинку, яка посковзнулася на підгузку свого молодшого братика, а відтак опинилася в інвалідному візку…»

      Ось так могла би початися одна із страшних маминих історій. Вона знає їх силу-силенну, та я сумніваюся, що більшість із них трапилися насправді.

      На жаль, ця історія правдива.

      Позаяк саме я – ота дівчинка, з якою вона й сталася.

      Це трапилось увечері в останній день шкільних занять. Мама роздягнула Леандро і купала його у ванній. Ми з Фло раділи, що незабаром приїдуть Сол і Алекс. Уже цілий тиждень ми планували, що будемо разом робити, і саме цього вечора мали намір вибрати найкращі пропозиції. Аж тут тітка Лізбет зчинила чергову істерику: їй захотілося пограти у гру, в якій головне правило – пересуватися кімнатою, не торкаючись до підлоги.

      – Ну, гаразд, – урешті здалася я. – Але тільки п’ятнадцять хвилин, обіцяєш?

      Тітка підняла долоньку вгору, що означало обіцянку під присягою. І одразу ж перебралася з моїх книжкових полиць на конячку-гойдалку Леандро, а Фло повисла на гімнастичній стінці і, перебираючи руками, посунула до підвіконня. Я переповзла з комода на стілець, який стояв на моєму письмовому столі, тому що папай допіру міняв перегорілу лампочку в моїй кімнаті. Стояв він не так уже й тривко, і з мамою теж, напевно, трапилася б істерика, якби вона мене побачила цієї миті. Та я лазила майже так само спритно, як і Фло, тому одним котячим стрибком перемістилася зі стільця на письмовім столі на сповивальний столик Леандро. І все було б добре, якби… якби не його підгузок, який мама залишила на ріжку столика. Вже уживаний за призначенням, коли це вам цікаво.

      На нього я й наступила. Правою ногою.

      Швамбс!

      Ой!

      Геп!

      Гейм овер!

      Я вдарилася лівим стегном об маленький стільчик, що стояв біля сповивального столика, а головою – об дерев’яне бильце ліжка.

      Результат – ґуля завбільшки з тенісний м’ячик на лобі й закритий перелом великої гомілкової кістки.

      Плани на майбутнє – як і раніш, не торкатися до підлоги. Принаймні лівою ногою, бо її на невизначений час закуто у гіпс. Прогноз погоди – плюс двадцять сім, яскраве сонечко, безхмарне небо. «Морґен Пост» повідомляє про надзвичайно спекотне літо. А в нашому списку планів на канікули значилося таке:

      1. Катання на велосипедах.

      2. Парк атракціонів.

      3. Катання на скейтборді.

      4. Нічний похід у Гамбурзький ліс.

      5. Верхова їзда.

      6. Футбол у міському парку.

      7. Майстер-клас з хіп-хопу.

      8. Відвідання цирку на набережній Ельби.

      9. Хокей на траві.

      10. Курс навчання серфінгу.

      Вам нічого не здається дивним?

      Я підвела під усіма десятьма пунктами жирну риску і намалювала череп із кістками.

      Запитання: що робитиме дванадцятилітня (майже!) дівчинка під час літніх канікул у Гамбурзі, коли вона може пересуватися тільки в інвалідному візку?

***

      ПОЧАТОК НОМЕР ДВА

      Того літа, яке я провела в інвалідному візку, я була письменницею. Славу мені, в першу чергу, принесли мої містичні триллери. Моя героїня – дівчинка-детектив, що перехворіла на поліомієліт і тепер була прикута до інвалідного візка, оснащеного всілякими суперприладами. Її прозвали Око-Дзиґа, а історії про неї так лоскотали нерви, що кожна книжка продавалася в комплекті з упаковкою заспокійливого, аби читачі могли вгамувати емоційну напругу. Перша книжка називалася «Око-Дзиґа і зло під сонцем». Друга – «Око-Дзиґа і жах у повний місяць», а третя – «Око-Дзиґа і тремтіння в тумані».

      На зустрічах із читачами я роздавала більше автографів, ніж поп-зірка. Листів од шанувальників було стільки, що їх привозили вантажівкою. Я отримала Нобелівську премію як найталановитіша письменниця-початківець. Сама Джоан Роулінґ виголосила на мою честь дуже гарну промову. Ось що вона сказала: «Часто буває так, що у найзнаменитіших письменників життя складається