П’ятнадцятирічний капітан. Жуль Верн

досвідчений моряк упевнено визначив, що цей корабель водотоннажністю п’ятсот тонн – американський. Широка пробоїна, що утворилася після фатального зіткнення в борту «Вальдека», піднялася над водою. Оглянули палубу – ніде нікого.

      – Коли трюм почала заповнювати вода, баласт зрушився, судно перехилилось, і пробоїна піднялася над поверхнею води, – зауважив капітан. – Саме тому «Вальдек» досі не пішов на дно…

      На палубі корабля було зметено геть усе, стримів тільки оцупок грот-щогли. Вона, певно, зламалася від удару і впала за борт, потягши за собою вітрила й такелаж[3]. Але навколо судна не було видно жодних уламків, через що Галл вирішив, що кораблетроща сталася багато днів тому і далеко звідси. Судно було в такому стані, що перша ж велика хвиля неодмінно мала потопити його.

      Тим часом пес поводився дедалі дивніше. Побачивши людей у шлюпці, він відбіг по прямовисно нахиленій палубі до відчиненого центрального люка і заклично загавкав, просунувши в нього морду. Дік Сенд, який досі уважно стежив за собакою, сказав:

      – Здається, там хтось усе-таки є…

      – Схоже на те, – спохмурнів капітан. – Але якщо там хтось і вцілів після зіткнення, то, найпевніше, давно загинув од спраги й голоду, адже камбуз і комори затоплені. Боюся, що ми знайдемо на цьому кораблі лише трупи нещасних.

      – Ні, сер! – вигукнув Дік Сенд. – Тварина поводилася б інакше. Тут живі, містере Галл!

      Він голосно покликав собаку. Охлялий пес озирнувся, стрибнув у воду і, ледве ворушачи лапами, поплив до шлюпки. Коли його втягнули в човен, він насамперед кинувся не до сухаря, який простяг йому юнак, а до відерця з прісною водою.

      Шлюпка на кілька футів одійшла од «Вальдека» – веслярі шукали місце, де зручніше пристати. Але пес, мабуть, подумав, що вони вирішили плисти геть. Він, жалібно повискуючи, схопив Діка за полу матроської куртки і потягнув у бік свого корабля. Ці дії пса рятівники зрозуміли без слів.

      Нарешті шлюпка причалила до борту. Матроси надійно пришвартували її до якоїсь скоби, а капітан із Діком Сендом, покликавши собаку, зійшли на палубу. До центрального люка їм довелося добиратися майже поповзом, а діставшись до нього, вони обережно спустилися трапом униз.

      У напівзатопленому трюмі не виявилося жодного вантажу. За баласт на судні правив пісок; саме він своєю вагою тепер утримував його в такому нахиленому стані.

      – Тут нема кого рятувати, повертаймося на палубу,– мовив капітан Галл.

      Але пес, який залишався на палубі, зустрів людей безугавним гавкотом. Намагаючись привернути увагу капітана, він розвернувся і поповз на череві у бік матроського кубрика, ніби кличучи за собою Діка і капітана…

      Там, на підлозі у кубрику, лежали п’ятеро нерухомих напівголих чорних тіл. Здавалося, вони були мертві.

      Юнак, схилившись над одним з них, стиха мовив:

      – Сер, він начебто дихає… Ці бідолахи живі!

      Капітан негайно покликав матросів.

      – Доставити всіх на борт «Пілігрима»! –

3

Такелаж – оснастка, загальна назва усіх снастей на судні.