Соловецький етап. Антологія. Антология

стріляють. Як вийдеш вранці у двір, то побачиш скрізь кров людську і все стріляють людей вчених. А одної ночі взяли кавказців 26 чоловік, яких теж постріляно. А як з кого знімали допити, то дуже тяжко було переносити. От як, наприклад, брали мене: візмуть у 8 годин ранку і роблять допит до 12 годин вечора; як начнуть мордувати, то сидиш до тих пір, поки од тяжких мук у очах пожовкне і звалишся на діл, то тоді підіймуть; але вдруге не хотів би такого допиту. Один раз беруть мене на допити, начинає мене мордувати цей же самий слідчий, що і раніше допитував, по прізвищу Рашал. Мордував, знущався, як сам хотів із своїми допомогачами, коли ускакує помішник начальника Д.П.У. Зверєв та як узявся за мене: «тобі, каже, захотілося Вільної України, то ми таким даєм волю 8 золотників в потилицю»! Я йому одказав: «хіба людей можна стріляти?» То він, як підскочив, тай каже: «для нашої влади перестріляти вас половину, то ніякого не має значіння; нам дорога комуна, яку треба нам удержати, а вас хватить!» І прийнявся катувати мене, то я тільки опам’ятався в підвалі, коли Зверєва коло мене вже не було. Таким чином, через три місяці кінчився мені допит. Московська Колегія дала постанову: Головка Костя та Грушенка розстріляти, а нам по 5 та по 10 рік Соловецької каторги. Та й перевели нас до в’язниці, а з в’язниці одправляють у Соловки. Тут цих бідних людей кубанців та кавказців стільки було, що, як приходилось спати, то лягали по черзі, бо на кожну людину не приходилось шість вершків місця для того, щоб лягти спати. Сиділи люде у в’язниці за те, що не могли виконати податків. За такі справи багато стріляли, та зсилали у Соловки на 8 або 10 рік. Дітей та дружину теж забирають та висилають теж на висилку у північний край. Так з українцями, кубанцями та кавказцями.

      1930 ріку нас 800 чоловіка вивезено з в’язниці. Відпроваджувалось таких ешелонів на Соловки 3 на місяць. Приїхали до станції Званки Петроградської губернії; там чогось довгенько стояли наші невільники. Туди ще приїхало 2 потяги із сімействами, усі українці. І цих бідних малих діточок без батьків, та матерів везли на погибель у холодну північну тайгу, їх везли в дуже важкому стані: голодних і голих. І цим бідним дітям не доведеться бачити своєї України, своїх батьків та матерів, бо тих давно вже москалі зкатували за те, що не схотіли продати останньої корови та тими грішми затулити комуністам пельки, а своїх діток оставити без ложки молока!

      Як довезли нас до міста Кеми, тут чуєм команду: «Вилітай, як пробка з вагона». Та як ускочило у вагон 2 собаки лютих із рушницями та й давай полювати, як ударять з двох боків, то цей бідний дядько з дверей вагона летить аж під одкос. Радий би скорше встати, але ж і там б’ють та приказують: «Соловецький лагір назад живих не пускає»! Людина молода та ще кріпка, то ще скоро встане, але ж тут не всі молоді, а були такі, що мали по років 80, а то і більше, – тим тяжко було вставати. І от поставили нас на комісію. Приходить лікар і кричить: «Ноги у всіх є, руки теж є, ну здорові!» Та й повели нас на лісозаготівлю. Ішли ми 180 верст, то за цю дорогу прийшлось декілька товаришів оставити, бо як