Гойдалка. Володимир Єшкілєв

сильним і небезпечним. У людських мовах не існувало слова для позначення того принципу відчуття, за допомогою котрого оператор видіння передав Вольскові знання про спляче тепло, про його силу та про небезпеку, що супроводжувала силу.

      А ще йому бракувало слів, щоби закріпити знання про щось, що має ознаки життя, але, за великим рахунком, здатне лише вступати зі справжнім життям у корисну для себе взаємодію. Спляче тепло позначало собою щось подібне до тих псевдожиттєвих форм, якими оперували земні біотехнологи, але, на відміну від кіборгів і сінтейлів, його буття відчувалось принципово цільнішим та універсальнішим.

      Сплячу в порталі Сутність створили не для служіння розумним расам й – навіть ширше – не для служіння високоорганізованій матерії, що спромоглась на усвідомлення себе самої. Вольск не зміг би пояснити, як саме, але він раптом зрозумів, що сплячу «живу-неживу» Сутність створили безмежно налякані істоти, змушені рятувати себе за допомогою небезпечних експериментів та реплікацій. Техноархеолог на мить наче пірнув у хвилі чужого відчаю та торкнувся важкого вибору поміж смертю та нестерпним життям поряд з бридким і безжальним хижаком.

      Спляча Сутність немов побачила Вольска і зацікавлено потягнулась до нього. Техноархеолог відчув: оператор видіння миттєво поставив бар’єр між ним і Сутністю, спазма відступила, але відчуття наближення чогось хижого і смертоносного чітко й різко вкарбувалося в його пам’ять.

      Ще мить, і воля Знаючих вихопила його з видіння, повернула до Зали Нарад та поблідлих облич Зорана і Ґвен Вей.

      – Преподобна Ка’ха дякує вам за співпрацю, – почув Вольск голос Тарасваті. – Рекомендую відпочити.

      Вже в коридорі Зоран видихнув із хрипким риком:

      – Жовта погань!

      – Чому «жовта»? – випередила Ґвен Вольска.

      – Хіба ви його не бачили?

      – Кого? – цього разу техноархеолог і баронеса запитували одночасно.

      – Слимака, кхи… – командор кашлянув. – Здоровенного слимака, вимазаного таким жовтим слизом.

      – Я слимака не бачив, – признався Вольск.

      – І я також, – в очах Вей спалахнула цікавість.

      – Ну то вам пощастило.

      – Я бачив лише портал, – техноархеолог запитально глянув на

      Ґвен.

      Та кивнула.

      Вона також бачила портал.

      – Це ж кхи… напевно був той… кхи… Повзучий, – кашель не відпускав Зорана.

      – Жовтого кольору? – баронеса примружилась. – Якого він був розміру?

      – Я знаю про розміри… Бачив навчальні файли, – скривився Зоран. – І фільми бачив. Там вони були не такими. Не жовтими й не такими, кхи…

      – …великими? – підказала Ґвен Вей.

      – Бридкими.

      Командор рушив до ліфтів.

      – Нам всім треба відпочити, – сказав він вже без хрипу.

      Коли Зоран заходив до ліфта, Вольск і баронеса почули його шепіт:

      – Які ж вони бридкі…

      7

Підземелля