Полліанна дорослішає. Елінор Портер

Белдінґсвіля.

      Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.

      «Та однаково, – втішала вона себе, – я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»

      Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.

      – Агов, подруго, чого рюмсаєш? – поцікавився хтось весело. – Що за лихо?

      Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.

      – Ой, як же я рада тебе бачити! – вигукнула вона. – Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!

      Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.

      – Якою там голландською! – пирхнув він. – Ти, либонь, здибалася з макаронниками.

      Полліанна наморщила лоба.

      – У будь-якому разі, вони не розмовляли англійською, – невпевнено розважила вона. – Принаймні не могли відповісти на мої запитання. Але, може, ти відповіси. Ти не знаєш, де мешкає місіс Керю?

      – Нє-а! Хош, кишені виверну?

      – Як це? – перепитала Полліанна, не второпавши.

      Хлопчисько знову вишкірився.

      – Я кажу, ні сном, ні духом. Не траплялось мені здибатися з тою леді.

      – Невже ніхто її не знає? – благально запитала Полліанна. – Розумієш, я вийшла прогулятись і заблукала. Ходжу, ходжу, а нашого будинку ніде немає. Вже час вечеряти, і сутеніє. Я хочу додому. Мені конче треба додому!

      – От горе! Моя б нянька місця собі не знаходила! – позірно поспівчував хлопчисько.

      – Так, боюсь, місіс Керю теж не знаходить собі місця, – зітхнула Полліанна.

      – Це щось! Ти мене доконала, – насмішкувато сказав хлопчина. І раптом: – Слухай, а ти хоч знаєш, яка тобі вулиця потрібна?

      – Н-не зовсім… тільки що якась «авеню», – відповіла Полліанна.

      – А-ве-нью-ууу?! За це тобі п’ять балів і цукерка! Розумниця! А номер будинку який? Зумієш пригадати? Почухай у потилиці!

      – Почухати у потилиці? – перепитала Полліанна і невпевнено піднесла долоню до голови.

      Хлопець презирливо зиркнув на неї.

      – Кінчай дурня клеїти! Ти не така прибацана, яку з себе корчиш! Ти знаєш номер будинку, який тобі треба?

      – Ні… Але знаю, в ньому є сімка! – згадала Полліанна з надією в голосі.

      – Ні, ви чули таке? – не припиняв насміхатись зухвалий хлопчисько. – «В ньому є сімка»! І я повинен за цією ознакою розпізнати будинок!

      – Ой, будинок я б упізнала, якби його побачила! – бадьоро заявила Полліанна. – Я думаю, що вулицю теж би упізнала. Бо на ній такий гарний садочок по всій-всій довжині, просто посеред вулиці!

      Цього разу хлопчисько зацікавився інформацією.

      – Садок?!