Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue. Едгар Аллан По

застоялись, дивно, що мої повсякденні думки попливли ніби задом наперед. Справжній світ я сприймав, як видіння, й навпаки, маячні уявлення країни мрій стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, єдино реальним.

      Ми з Беренікою були двоюрідні й росли у покоях дому моїх батьків. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурість, а вона – жвава, граційна, переповнена снагою; вона гасала по узгір’ях, а я гибів над книжками, як чернець; моє життя було зосереджене у власному серці, тілом і душею віддане вкрай напруженим і болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по світу, й гадки не маючи про тіні на її шляху, про безмовний лет годин на їхніх крутих крилах…

      «Береніка! – я вигукую її ім’я. – Береніка!» – і з сірих руїн пам’яті на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминів. Її образ постає переді мною, як живий, ніби в ті юні дні, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса! О, сильфіда серед чагарів Арнгейма! О, наяда серед його джерел! А далі – далі тільки таємниця й жах, та ще повість, якої не слід би оповідати. Недуга – фатальна недуга впала на її тіло, мов смерч; і саме тоді, коли я задивлявся на неї, над нею пролетів дух переміни, пройняв усю її свідомість, усі звички, її вдачу, а що найпідступніше й найжахливіше – ніби скаламутив саме її єство. Горе! Руйнівник надлетів і відлетів, а жертва – де ж вона? Я не впізнавав її! Я не впізнавав у ній Береніки!

      Серед цілої низки недуг, спричинених тією першою, фатальною, що викликала таку жахливу зміну в душевному й фізичному стані моєї кузини, слід згадати як найтяжчу і найневідчепнішу своєю природою своєрідну епілепсію, напади якої часто закінчувалися станом трансу – трансу, дуже схожого на цілковиту непритомність. А виходила вона з того стану здебільшого враз. Тим часом мій власний розлад – а мені сказано, що це слід називати саме розладом, – швидко тяжчав і врешті набув нової, дивовижної форми, схожої на мономанію, наростаючи щодня й щохвилини, і врешті набув наді мною якоїсь незбагненної влади. Ця мономанія, коли вже так її називати, полягала у хворобливій збудливості тих властивостей розуму, які в метафізичній науці іменуються увагою.

      Цілком можливо, що я висловлююсь не зовсім зрозуміло; та я справді боюся, що нема ніякого способу передати пересічному читачеві точне уявлення про ту нервову інтенсивність інтересу, з якою в моєму випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термінів) захоплювались і поринали в споглядання найбанальніших у світі речей.

      Довгі необтяжливі години думати, прикипівши увагою до якогось нікчемного зауваження на берегах сторінки або в самому тексті книжки; або майже весь літній день розглядати химерну тінь, що скісно падає на шпалери чи підлогу; або цілу ніч самозаглиблено споглядати рівний, незмигний пломінчик лампи чи жар у каміні; або цілі дні проводити в мріях про пахощі якоїсь квітки; або монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки його звук завдяки частому повторенню перестане викликати у свідомості будь-яке конкретне уявлення;