Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

З віддалі росте приязнь і любов. А розмова наймиліша між приятелями без слів – розмова сердець. Серцям же не потрібні слова. Почуваєш себе самітним, скучно й смутно тобі, так відзивайся до Говерлі серцем, говори до неї серцем, а вона відповість тобі серцем. Знай, лиш віддаль притягає серце до серця, лиш віддаль в'яже їх на віки з собою; серця – не слова. Зв'язки своє серце з серцем Говерлі й перестанеш тоді стогнати й нарікати».

      І так, як сказав Господь, сталося. Піп-Іван розмовляє з Говерлею серцем і втішний та вдоволений цим.

      «Казку почув, леґіне, від старого діда. Так! Тепер це казка, а колись була то істинна правда. Підеш блукати горами, почуєш більше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дідуган і зник.

      Лукин прокинувся і вже до ранку не заснув. Над горами ясна ніч. Світить місяць, а зірки сяють, у їх світлі купаються ліси.

      Ранком, як сонце пустило на Говерлю перші промінчики, Лукин пішов блукати дальше горами, подався у напрямі, куди вказав йому Лісовик. Спершу блукав лісами, аж найшов стежку, протоптану звірями й пішов нею. Зайшов над річку, але що це за ріка, того Лукин не знав. Дещо пізніше дізнався, що це славна й голосна на всі тутешні гори ріка, Тиса. А що було вже під вечір, сказав собі, що присяде над цією рікою і заночує. Так і зробив. Але перше розложив ватру. Лісовики дали йому кремінь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палає, світить, гріє й диких звірів відпуджує. Вода в ріці шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин і зрозумів мову ріки. Ось так почув ще одну казку гір:

      «Я ріка оцих гір, говорю тобі:

      Колись, ще тоді, як Господь сотворив оці Карпати та засіяв їх лісами, сотворив теж потоки і ріки, між ними і мене. Сотворив і казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися поміж скали й ліси, а вже найгірше було це, що бачила я мало світла сонця. Його закривали прибережні, густі, темні ліси. А без світла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривітно. Почала я нарікати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одної ночі почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:

      «Усе, що сотворив я, має саме кувати собі долю, кувати і не нарікати. Слабе хай не нарікає на свою слабість, мале на свою малич. Слабе, хай старається бути сильним, мале, хай росте. А всім треба знати: перешкоди існують на це, щоб їх поборювати й унешкідливлювати, бо лиш у боротьбі росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай їх, самі до тебе не прийдуть».

      Узяла я собі це, що почула, до серця, тай почала борню зі скалами й деревами на моїх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корінням – падали на мене, а я брала на свої плечі й несла в світи. Сказала собі: мушу мати більше води й сили, мусить мені вдень світити сонце, а ніччю – місяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкінці таки покрушила скали й очистила береги від дерев. Тепер не лякаюся перепікод і маю доволі світла й сонця. Сонце купає своє проміння в моїй воді».

      Вислухав Лукин мову ріки та пригадав собі те, що чув від старого бука. Він говорив подібно, як перед хвилиною говорила ріка. Ще одна гірська казка.

      Раненько,