Мобі Дік, або Білий Кит. Герман Мелвілл

озвався до нас Ілія, коли ми відійшли від нього на кілька кроків.

      – Не зважай на нього, Квіквегу, ходімо швидше.

      Але він знову непомітно наздогнав нас і, раптом ляснувши мене долонею по плечах, спитав:

      – А чи не здалося вам, що на корабель щойно пройшли якісь люди?

      На це просте і зрозуміле запитання я відповів:

      – Так, я начебто бачив чотирьох чи п’ятьох чоловік, але дуже неясно, тож заприсягтися не можу.

      – Так, дуже неясно, – повторив Ілія. – Прощавайте.

      Ми знову залишили його позаду, і він знову наздогнав нас і, ще раз торкнувшись мого плеча, мовив:

      – А як ви гадаєте, чи знайдете ви їх тепер?

      – Кого?

      – Прощавайте. Прощавайте! – повторив він у відповідь і повернувся, щоб іти. – От що… Я просто хотів вас попередити… та це ні до чого, це все одне й те саме; приватна справа… ото морозець сьогодні, га? Ну, бувайте. Ми з вами тепер, мабуть, не скоро побачимося, хіба що перед Судом, – і, виголосивши цю недоладну промову, він нарешті пішов геть, неабияк спантеличивши мене своїм незрозумілим нахабством.

      Коли ми піднялися на борт «Пекводу», нас зустріла мертва тиша – не було ні видно, ні чутно жодної живої душі. Двері капітанської каюти були замкнені зсередини, усі люки задраєні і закладені зверху бухтами канатів. Ми пройшли на бак і побачили там один відкритий люк. Знизу пробивалося світло. Ми спустилися, але побачили там тільки старого такелажника, закутаного в пошарпаний матроський бушлат. Він лежав долілиць, носом у стиснуті руки, розлігшись на двох зіставлених разом скринях, і спав мертвим сном.

      – Як ти гадаєш, Квіквегу, де поділися ті матроси, котрих ми бачили? – спитав я, розгублено втупившись у сплячого.

      Але Квіквег не побачив на пристані нічого, і тепер я ладен був сам вважати це оманою зору, якби не Ілія з його загадковим запитанням. Проте я потамував тривогу і, знову вказавши на сплячого, жартома зауважив Квіквегу, що нам, мабуть, краще лишитися тут і охороняти тіло, тож нехай він влаштовується якнайзручніше. Він поклав долоню сплячому на сідниці, ніби перевіряючи, чи м’яко буде сидіти, а потім мовчки всівся зверху.

      – Боже правий! Квіквегу, не треба так сидіти, – сказав я.

      – О! Дуже зручна місце, – відповів Квіквег. – Мій острів так сидіти. А з лицем нічого не бути.

      – Лице! – здивувався я. – Ти називаєш це лицем? А втім, вираз у нього вельми дружній. Та поглянь, він ледве дихає, просто задихається. Злазь скоріше, Квіквегу, ти надто важкий, тобі не слід так поводитися з обличчям цього бідолахи. Злазь, Квіквегу! Дивися, він тебе зараз скине. Як це він досі не прокинувся?

      Квіквег зліз, умостився на скрині біля самої голови сплячого і запалив свій томагавк. Я сів біля ніг старого. І, схилившись над ним, ми почали передавати один одному люльку. Поки ми так сиділи, Квіквег у відповідь на моє запитання розповів мені своєю покрученою мовою, що в нього на батьківщині, де не знають ні диванів, ні ослонів, правителі, вожді та інші великі люди зазвичай відгодовують представників простолюду, щоб ті правили їм за канапу;