Мобі Дік, або Білий Кит. Герман Мелвілл

Читать онлайн.
Название Мобі Дік, або Білий Кит
Автор произведения Герман Мелвілл
Жанр Зарубежная классика
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1851
isbn 978-966-03-5461-6, 978-966-03-5911-6



Скачать книгу

Я лише радів від усього серця, що поділяю ковдру і люльку із справжнім другом. Накинувши на плечі теплі бушлати, ми передавали один одному запалений томагавк, аж поки над нами не зросла, погойдуючись у повітрі, синя димова завіса.

      Може, це мірне погойдування змусило дикуна полинути думками десь далеко, до рідних берегів, – не знаю; але він раптом заговорив про свій острів, а мені дуже кортіло почути його історію, і тому я став наполегливо просити, щоб він розказував далі. Він залюбки вдовольнив моє прохання. І хоча в той час я вельми невиразно розумів смисл багатьох його висловів, подальші відкриття, зроблені мною під час більш близького знайомства з його безладною манерою говорити, тепер дають мені змогу навести цю історію такою, якою й пропоную тут у скороченому вигляді.

      Розділ 12. Біографічний нарис

      Квіквег був тубільцем з острова Роковоко, що лежить далеко на південному заході. Цього острова немає на карті – справжні місця ніколи не позначаються на картах.

      Навіть коли він був ще пуцьвірінком-дикунчатком і вільно гасав серед лісових хащ у солом’яній спідничці, яку тяглися пожувати кози, що юрмилися навколо нього, наче навколо зеленого деревця, – навіть тоді Квіквег у глибині своєї славолюбної душі відчував палке бажання роздивитися християнський світ зблизька, не обмежуючись спогляданням двох чи трьох заїжджих китобоїв. Його батько був старійшиною, місцевим правителем, дядько – головним жерцем, а по материній лінії він міг похвалитися кількома тітоньками – дружинами славних воїнів. Отже, в його жилах текла кров вищого ґатунку – справжня королівська кров, хоча, боюся, дещо зіпсута канібальськими звичками, яким він вільно слідував у свої веселі юнацькі роки.

      Одного разу до затоки його батька зайшов корабель із Сег-Харбора, і Квіквег почав просити, щоб його взяли до християнської землі. Проте на судні не було вільних вакансій, і йому відмовили; навіть королівський вплив його батька не допоміг. Але Квіквег дав собі клятву. Він один поплив на човні до далекої протоки, через яку, наскільки йому було відомо, корабель мав пропливати на шляху з острова. З одного боку затоки тягся кораловий риф, з другого – низький мис, рясно порослий манговими деревами, що здіймалися не лише із землі, але й із прибережної води. У цих заростях він припнув свого човна, повернувши його носом до моря, і всівся на кормі, тримаючи в опущеній руці весло; коли корабель поволі проходив повз нього, він блискавично метнувся йому назустріч, підгріб до борту, одним ударом ноги перевернув і втопив човна, видерся вгору на руслінь і, розпроставшись крижем на палубі, вчепився обіруч у кільце рима й поклявся, що не розтисне рук, навіть якщо його розрубають на шматки.

      Даремно капітан погрожував викинути його за борт, даремно вимахував сокирою над його оголеними руками – Квіквег був королівським сином, і Квіквег лишався несхитним. Врешті-решт, вражений його відчайдушною сміливістю і таким палким бажанням відвідати християнський