Мацюсеві пригоди. Януш Корчак

як дотеп або чиєсь дивацтво. Щоправда, у 1923 році Ліга Націй зробила першу спробу заявити про права дитини у так званій Женевській конвенції, але то був лише заклик нагодувати голодних дітей і взути босих. Корчак напише згодом, що «женевські законодавці поплутали обов’язки з правами».

      Про які права дитини могла йти мова, коли у світі дорослих вважалося нормальним, що геть усі важливі справи, нікого не питаючи, вирішує цар, імператор або купка міністрів? Спроби змінити стан речей приводили до кривавих революцій, від яких ситуація нерідко лише погіршувалася. Якщо дорослі не можуть по-людськи налагодити життя, то де вже дітям!.. Так міркують усі дорослі. Майже всі. Але Корчак розумів, що справедливе, чесне життя могли б налагодити саме діти, які гостро відчувають справедливість і несправедливість, які здатні вчитись, міняти і вдосконалювати свої погляди. Діти, з яких, зрештою, й виростають згодом дорослі…

      Якби Януш Корчак був великим ученим-педагогом чи філософом, напевне, він би зумів детальніше обґрунтувати свої теорії, став би професором, а то й академіком і залишив би нам грубезні томи наукових праць. Але він був тільки лікарем, фронтовиком, який, замість довго мудрувати, звик швидко діяти. Він знайшов тих, хто поділяв його погляди, знайшов заможних людей, ладних фінансувати добру справу, і переконав їх у тому, що справа добра. Ще до Першої світової група польського Товариства допомоги сиротам зуміла зібрати кошти на зведення і обладнання за тогочасними стандартами «Дому сиріт» для єврейських дітей. У 1920 році Януш Корчак став директором «Дому» і почав запроваджувати свої принципи спершу в «Домі сиріт», а згодом – у сиротинці для польських дітей «Наш дім».

      Принципи були такі: по-перше, спільне керівництво. Сиротинцем керувала виборна рада самих вихованців на засадах, які визначав колегійний суд, знову ж таки з самих вихованців «Дому». За угодою, яку укладали діти з вихователями, дорослі теж брали участь у керівництві, але мали, нарівні з дітьми, беззаперечно виконувати всі приписи дитячого керівництва. Сам Корчак у ролі судді ніколи не виступав, але був секретарем суду – приймав позови, заяви. Якщо вихованець «Дому» вважав себе покривдженим, він міг позивати свого кривдника в колегійному суді, незалежно від того, був це інший вихованець чи вихователь.

      По-друге, спільне господарювання. Сиротинці, отримуючи геть недостатнє фінансування від благочинних товариств і окремих осіб, домоглись повного самообслуговування. Працювали всі, працювали тільки з власної волі і охоче. Авторитет кожного вихованця визначався тим, які зусилля він покладав на благо «Дому». Діти й дорослі разом розпоряджалися фінансами «Дому».

      Нарешті, суспільні зв’язки. Всі сторони життя сиротинця висвітлювались у внутрішніх засобах інформації, зокрема – у тижневику, в якому і діти, і вихователі могли вільно висловлювати свою точку зору. (До речі, саме з ініціативи Януша Корчака у Польщі впродовж кількох років виходив часопис «Малий огляд» – чи не перший такого роду в світі, – дописувачами