Чума (збірник). Альбер Камю

одинадцять років після смерті автора, у 1971 р. Цілі сторінки в ньому звучать як захоплені гімни середземноморській природі, тілесно-чуттєвій стихії буття, розчиненості в ній до решти. I головний герой роману Мерсо (який є однофамільником головного героя роману «Чужий»), і деякі інші персонажі – «сонцепоклонники» і «язичники» в своєму світовідчутті, для них не існує сфера трансцендентного, для них єдино прийнятні боги – «ті, що сміються разом з людиною, спостерігаючи палку гру моря й сонця».

      Разом з тим Мерсо наділений певними рисами ніцшеанця, а в його «середземноморське світовідчуття» вплітаються мотиви, співзвучні ніцшевській «філософії життя». Це передусім агресивна воля до самоствердження особистості, що нехтує моральними принципами й ставить особистість «по той бік добра і зла». Мерсо вбиває Загрея і заволодіває його багатством, оскільки, як просвітив його той же Загрей, без грошей у сучасному світі неможливо бути щасливим, а саме в щасті полягає сенс життя особистості. Тут Камю приходить у своєму ранньому романі до Достоєвського, до проблеми «злочину й кари», але вирішує її зовсім не «за Достоєвським». Звершивши вбивство Загрея, Мерсо не катується муками совісті й не приходить до каяття та покути. У передсмертному маренні його «раптом охопив порив несамовитої братерської любові до цієї людини, яка раніше була йому зовсім чужою, тепер він зрозумів, що, вбивши Загрея, він назавжди пов’язав себе з ним путами міцнішими, ніж пута любові». Йому відкривається та істина, що він і Загрей – духовні брати в однаковому розумінні «веселої науки» життя, що приймає як належне його імперативи, його красу і його безжальність та жорстокість.

      Рано пробуджується у Камю любов до театру, яку він теж проніс через усе життя. Його зв’язок з театром був активним і різнобічним: у різні періоди життя він виступав і актором, і режисером, і драматургом, і в усіх цих іпостасях водночас. Перші його кроки в цій сфері діяльності були пов’язані з «Театром праці», що призначався для алжирських робітників. Для цього театру Камю підготував адаптацію антифашистської повісті Мальро «Час презирства» й інсценування в чотирьох актах «Заколот в Астурії», постановка якої була заборонена муніципалітетом міста Алжира. За його активної і різнобічної участі були здійснені постановки багатьох п’єс із класичної і сучасної драматургії, від «Прометея закутого» Есхіла до «Пакетбота Тенасіті» Ш. Вільдрака. Найбільш примітною своєю театральною постановкою Камю вважав інсценування «Братів Карамазових» Достоєвського, в якій на перший план було висунуто образ Івана Карамазова, і він же сам виконував цю роль. Це було вже наприкінці 30-х рр., коли Камю співробітничав з пересувним театром «Екіп». До цього ж періоду відноситься перший варіант його драми «Калігула» (1938), яку він згодом доробляв, готуючи її до видання у 1944 р. і до перевидання у 1947 р.

      Молодий Камю виявляв також неабияку громадсько-політичну активність. У 1934 р., ще бувши студентом, він вступає в комуністичну партію, проводить пропагандистську