Ґолем. Ґустав Майрінк

хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…

      У заповіті покійного правника передбачений пункт, згідно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почеплені на ланцюжки, а виїмки у стільницях служать мисками. Ополудні з’являється кельнерка і з великої бляшаної помпи наповнює їх юшкою. Якщо ж на обід претендує самозванець, який не може довести свою належність до батальйону, вона тою ж помпою відсмоктує юшку.

      Звичаї цього стола стали вже притчею, яка поширилася усім світом.

      У кнайпі здійнявся гамір, що вивів мене з летаргії. Останні слова Цвака ще бриніли в моїй свідомості. Я ще побачив, як він руками імітував рухи помпи, а потім навколишні картини й образи замиготіли перед моїми очима з такою швидкістю, з такою, до того ж, неймовірною виразністю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собі коліщатком живого годинникового механізму.

      Зала кнайпи – суцільне людське юрмисько. Нагорі, на естраді, з десяток чоловіків у чорних фраках. Білі манжети, блискучі персні. Драгунський однострій з аксельбантами ротмістра. У глибині – дамський капелюшок з оранжевим страусовим пір’ям.

      Крізь балясини естрадної балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: він ледве тримався на ногах. Був тут і Яромир, він незмигно дивився у стелю, впершись у стіну, ніби його притиснула чиясь невидима рука.

      Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря їх налякав. Музика грала далі, але тихо, якось ніби невпевнено. Вона тремтіла, я це виразно відчував. На обличчі господаря вимальовувалася зловтішна, нестримна радість…

      На порозі стоїть поліцейський комісар в уніформі. Він розчепірює широко руки, щоб нікого не випустити. За ним видніється постать жандарма з карного відділу.

      – То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, підете зі мною. Решта – марш до цюпи!

      Командний тон у словах.

      Дебелий господар мовчить, але зловтішна гримаса не сходить з його обличчя.

      Воно дедалі більше стає схожим на застиглу маску.

      Гармоніка похлинулася й тихо пищить.

      Арфа теж підібгала хвоста.

      Обличчя гостей раптом видні у профіль: усі очікувально витріщаються на естраду.

      Шляхетна чорна постать невимушено та спокійно сходить сходинками вниз і поволі простує до комісара.

      Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевиків шляхтича.

      Той зупиняється за крок від поліцейського, міряє його знудженим поглядом з ніг до голови, а потім – з голови до ніг.

      Решта молодого панства на естраді перегнулись через поруччя і ледь не давляться сміхом, затулившись шовковими носовичками.

      Драгунський ротмістр вставляє в око золоту монету й випльовує недокурок у волосся дівчини, що стоїть нижче.

      Комісар, змінившись на обличчі, збентежено витріщається на перлину на манишці шляхтича.

      Він не витримує