Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

з Раденькими по козівських та глинських ярмарках (глину продавали у тому ж ряду, що й горшки), але ніколи не сподівався, що се ті самі Раденькі, ще недавні вавилонські бідаки, власники одного-єдиного сліпого коня, про якого говорили тоді: він такий сліпий, що не може відрізнити козівського ярмарку від глинського. В сільраді було натоплено, а Клим Синиця ходив по кімнаті у шкірянці наопашки, але через безрукість Раденькі не впізнали його. Той продавець червоної глини мав обидві руки, був лагідний, добрий хлопець, а цей, товариш уповноважений райпарткому, – непохитний і невблаганний, знав їхні прибутки краще за них самих (не поступався жодним карбованцем від названої суми: п’ять тисяч з подвір’я, або кожному свою половину).

      – Чим же ми гірші за Бубелу, за Матвія Гусака, за інших? – почав було Федот хапатися за останнє, але менший Раденький заспокоїв його і майже непритомного вивів на ґанок.

      Коли вони назвали суму, Матвій Гусак засміявся, а Павлюк перестав стогнати на своїх санях, забув про грижу.

      Після них пішов за «експертом» Петро Джура. З тим розмова була коротка, тут зважувалось на хвору Рузю і на те, що його трактора наймала сама комуна, коли виходив з ладу локомобіль.

      – Трактор ще живий?

      – Живий.

      – Не продав?

      – А навіщо? Хіба він у мене їсти просить?

      – І довго ще будеш його тримати?

      – Заки не здохну.

      – Може, вступиш у комуну? З трактором.

      – Ні, Климе, хочу бути вольним.

      – Запишіть йому півтисячі.

      – А не мало? – то фінінспектор із Глинська, з душею холодною, як у вужа.

      – Досить з нього для початку.

      – Це ж на скільки років? – запитав Джура, дрібно постукуючи підошвою об підлогу.

      – Не внесеш до Нового року, експропріюємо твого трактора. Баста! Іди, Джуро, і думай, що тобі краще. Або з нами, або з ними… – показав за двері. З тим і вийшов, наче однаково йому…

      Після цього покликали Явтуха. Той зайшов, радісно зворушений, жвавий, майже щасливий. Це насторожило Клима Синицю. Оглянув Явтуха, оцінюючи: все ті ж легендарні штани на ньому – що з цього брати?..

      – Ви писали заяву на Соколюків?

      З Явтуха спало те романтичне, він боязко зиркнув на їхнього дядька Панька Кочубея, котрий сидів тут, по ліву руку, якої насправді не було, від Клима Синиці.

      – Писав старший мій син Івасько під мою диктатуру. Я сам писати не вмію.

      – Ви певні, що це наймичка в них?

      – Так, чистісінької води наймичка. Панько Гарехтович можуть підтвердити, дарма що доводяться дядьком для них, їм тобто.

      – У третіх, – уточнив Панько Кочубей.

      – А я хіба сказав – у перших?

      – Можете йти, товаришу Голий. Ми зважимо на вашу заяву.

      – Як то йти?! – обурився Явтух. – А цей самий, налог на мене? Хіба я у бога теля з’їв, чи що?

      – Не будемо вас обкладати.

      – Як то не будете? Гей! Хоч для годиться що-небудь.

      – Чоловік ви середнього стану, діток багато…

      – Я