Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

із покоління в покоління залишалося на дні розчину, щоб та не звелася, не зупинилася, не примусила людей повернути до прісного хліба. У старовину, напевне, лише вогонь підтримували таким способом. Адже малося дбати не лише про себе, а й про забудькуватого сусіда чи, точніше, сусідку, аби потім не довелося бігати за розчиною на верхній Вавилон. Скінчивши місити, Лук’ян хотів було почистити руку від тіста, коли раптом дрібно зайшлася в подвір’ї невсипуща Мушка й метнулася до воріт. Лук’ян так і вибіг із тістом на ґанок.

      Біля воріт стояла бричка з якоюсь невідомою, загорнутою в плащ, кучер сидів на передку – вусатий, у високій смушевій шапці і домотканій свитці з відкритим башликом, коні в шорах косували на в’їдливу Мушку, перебирали ногами. Лук’ян мимоволі заховав руку в тісті під мамин фартух, який був на ньому, побіг проганяти Мушку.

      Жінка виступила з брички так звично, ніби робила це ціле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплій картатій сукні, в хустині терновій і в плащі зеленої парусини, довгому-предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук’ян і сам мріяв дістати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна річ, Мальва не могла б ступити в ньому ні кроку, коли б не відкинула поли назад, заклавши руки за спину.

      – А я побачила, що у вас топиться, знать, є наші вдома…

      – Заходь. Бувала ж колись. Данька, правда, нема. Я один…

      Вона ніби чекала цього, сказала фурманичу на передку:

      – Постійте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.

      – Невже зовсім вибираєшся з Вавилона?

      – Може, й зовсім… Хіба тільки й світу, що тут?

      Лук’ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумію. Завважив:

      – А плащ завеликий на тебе…

      – З Клима Івановича, – засміялася Мальва.

      – Як тобі там, у комуні? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?.. – посміхнувся з окулярів.

      – А куди нижче?

      – До Клима Синиці… Куди ж іще? Він один, ти одна… Одна ж?

      – Ні, Лук’яню, я не одна…

      – Облиш, Мальво… Безсмертні лише боги, і то тільки тому, що їх не було в природі…

      – Ніхто не розуміє поетів. Ні царі, ні прості люди… Вбили Володю… І що від того змінилося у Вавилоні? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пізно. – На ґанку вона зупинила його. – Ось послухай:

            Хвиля йде,

            вал гуде —

      білий, смілий, срібний, дрібний,

            нападе

      на сухеє баговиння,

      на розсипане каміння

      білим пломенем метнеться,

            стрепенеться,

      скине з себе все, що ясне,

            й гасне…

      ………………

            Чи вона

            йде до дна?

      …………………

            і слугою

      там вона довіку стане

      й не повстане під вагою?

            Чи полине

      межи сестри, межи милі,

            вільні