Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

чого, спориш у подвір’ї підкошено вчора, а може, й сьогодні, і він в’яв у купках, під дровітнею стояла коса з лукою, червона вивіска також була на місці, не запилена, як на інших установах, тут її протирали щорання, і Клим Синиця сказав їм:

      – Оце, хлопці, наш райпартком. Постережіть один одного, а я через кілька хвилин вийду, – і пішов туди з батіжком.

      «Це просто чорті-що», – подумав Лук’ян.

      Синиця вийшов нескоро, то весь цей час Данько тихцем спонукав брата до втечі:

      – Ресорки легкі, кінь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаїв, а там у якесь велике місто, і край. Ти ж чув, яка про нас слава. Скільки люду озброїли нашим добром. А здорово, ге, коли отак глянути збоку на тих лицарів? Я як глянув на поштмейстера, то мало не обімлів… Рішаймося, Лук’яню…

      На ґанку появився Клим Синиця, прецінь без батіжка, похвалив їх за витримку і наказав іти за ним. Коридори тут вузенькі, мостини в них скриплять, стіни в плакатах, од яких Соколюки зовсім було занепали духом, бо все з тих плакатів волалося – души непмана, души куркуля, бий та бий усіх нечистих, раніше Соколюки і гадки не мали, що в радянської влади стільки ворогів. Цих двох було припроваджено до секретаря райпарткому і сказано про них так:

      – Ось вони обидва. Я знайшов їх у рові біля комуни. Спали. Це досить пристойні та слухняні хлопці. Відкопали скарб свого батька, сподівалися знайти золото… – Тут комунар невимушено посміхнувся. – А знайшли булаву гетьмана Конецпольського, якого наша міліція чомусь вважає українським гетьманом. Максиме, подзвони і скажи їм, що то гетьман польський і ці хлопці до його булави мають таке відношення, як ми з тобою. Всю зброю я заберу в комуну для музею. Це рідкісна колекція, і я не дозволю, щоб вона загинула.

      Максим Сакович Тесля, дуже спокійний, урівноважений і, мабуть, добрий од природи, довгенько розглядав обох Соколюків, спершу Данька, а потім і Лук’яна, і, не маючи проти них якихось вагоміших аргументів, мовив:

      – Усе це так, вони справді не винні, що колись розбито гетьмана Конецпольського і захоплено його булаву, але ж навіщо було втікати з тюрми?

      – Я почав там сліпнути… – молебно сказав Лук’ян, а Данько підтримав його трагічним кивком голови.

      Максим Сакович був людина не лише добра, а до певної міри ще й обережна. Всі надії Соколюків на визволення містилися в тих його ямочках, котрі появлялися на щоках, коли Тесля усміхався. Вони помітно поглибшали, коли Тесля запросив Соколюків сісти, а сам підійшов до стіни, на якій висів телефон, подзвонив Македонському і наказав на диво тихим тоном прийти, забрати втікачів, повернути їм коні з возом і сьогодні ж відпустити додому. А ополченців роззброїти. Синиця підморгнув Соколюкам, коли Тесля сказав у телефон, що сам хоче побачити булаву Конецпольського. При цих словах знову з’явилися в Теслі багатообіцяльні ямочки на щоках, Лук’ян тихо заплакав під окулярами і плечем втер із скроні сльозу. Кінь у дворі з’їв одну купку споришу і разом із візком перейшов до другої.

      Соколюків звільнили. Повернуто їм коні, котрі помітно замиршавіли