Козак Байда, або Хортицька Січ. Дмитро Воронський

якої стояв Яким Біловус, тримаючи в руках оголену шаблю. Козацький отаман робив шаблею повільні рухи, як риба плавниками у воді. А то зненацька шабля в його руках перетворювалася на блискавку, що зі свистом розтинає повітря. Вишневецький підійшов ще на крок, під його ногами хруснула суха гілка. Яким повернув голову і пильно придивився.

      – Це ти, князю? Сумуєш за милою?

      – Звідки ти дізнався? – розгубився Вишневецький.

      – Це написано на твоєму обличчі, князю, – щиро відповів Біловус.

      – Можеш називати мене Дмитром, – Вишневецький спустився по схилу на галявину. – Що ти робив, козаче?

      – Я згадував те, чого вчив мене Василь Заруба, від якого я перейняв мистецтво шабельного бою.

      – Я бачив, як ти вправно бився з татарвою, – сказав Дмитро. – Ти чудовий майстер…

      – Та й ти не гірший за мене, Дмитре, – посміхнувся Яким. – Ти вбив Саадета коронним ударом Заруби. Ти знав його?

      – Ні, не знав… – здивувався Вишневецький. – Я перейняв володіння шаблею від свого батька та від німецького майстра Альберта Баварського. А той удар сам вихопився в мене під час бою… А чи живий цей Василь Заруба?

      – Нема вже славного козака Заруби, – зітхнув Яким. – Підлим обманом ординці взяли Василя в полон. У полоні йому запропонував вийти на герць мурза Арслан, обіцяючи за перемогу волю. Арслан – найвправніший татарський воїн, нема рівного йому в бою на шаблях. Ото він і вбив Зарубу. Проте Василь був перший, кому вдалося поранити мурзу…

      – То Заруба – не перший козак, котрий виходив на бій проти Арслана?

      – Арслан серед бранців, що їх приганяють татари до Криму, шукає майстрів шабельного бою і пропонує стати з ним на прю. А тому, хто переможе його, обіцяє волю…

      – І багатьох уже вбив цей Арслан?

      – Не знаю, скільки, та люди подейкують, що вже далеко за сотню… – мовив Біловус. – До речі, той татарин, що ти його вбив, був учнем Арслана.

      – Я би охоче помірявся силою з цим мурзою! – Дмитро відчув, як у душі закипає лють.

      – На все – воля Божа… – зітхнув Біловус, ховаючи у піхви шаблю. – Може, ще й зустрінеш. Ходімо, князю, до табору, поки нас ще не почали шукати.

      Розділ ІV

      Очаківський похід

      Буйний вітер гуляв поміж степових трав, що сягали дорослій людині по груди. Сонце почало хилитися до обрію, осяваючи широку долину, яку зусібіч охоплювали глибокі байраки, густо порослі лісом. У центрі долини виднілося невеличке озерце, зеленаві хвильки котрого виблискували золотаво від сонячного проміння. У долину поволі заходив чималий загін кінних воїнів. На розлогий пагорб, що височів над озером, виїхали Вишневецький з Претвичем, щоби оглянути місцевість.

      – Гарне місце для ночівлі, – зауважив Дмитро. – Є вода і дрова.

      – Так, дуже непогано, – погодився Бернард. – Проте треба бути насторожі. Ми вже перетнули межу татарських володінь, і бусурмани можуть напасти на нас будь-якої миті.

      – Я чув, ви вже не раз ходили на Очаків, – згадав князь. –