Білий Зуб = White Fang. Джек Лондон

близько, що він не міг почувати себе в безпеці. Тепер уже не треба було напружувати зір, щоб розгледіти їх. При світлі вогню він виразно бачив їх. Вони лежали, сиділи, підповзали на животі, рухалися взад і вперед. Деякі навіть спали. Згорнувшись на снігу клубком, мов ті собаки, вони втішалися сном, який для нього тепер був недоступний.

      Він увесь час підтримував яскравий огонь, бо знав, що це єдина перепона між його тілом і іклами голодних хижаків. По обидва боки від нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неї захисту, і жалібно скавчали, а коли якийсь вовк підходив занадто близько, несамовито гавкали. Тоді вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги і рвалися вперед, навколо Генрі зчинялося страшенне виття й гарчання. Потім звірі знову лягали круг вогнища і один за одним поринали у дрімоту.

      Але страшне кільце навколо людини дедалі вужчало. То один вовк, то другий підсувався ближче. А коли звірі були вже за якийсь стрибок від своєї здобичі, Генрі вихоплював з вогню палаючі дровини і жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки відскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпікала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.

      Ранок застав Генрі знесиленого, вимученого безсонною ніччю. Він зварив у темряві сніданок, а о дев'ятій годині, коли світанок розігнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обміркував за цю довгу ніч. Нарубавши молодих деревець, він зробив з них поміст і високо прив'язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, він з допомогою собак втягнув на цей поміст труну.

      – Вони дісталися до Білла, може, дістануться й до мене, але вас, любий друже, їм ніколи не дістати, – сказав він, звертаючись до небіжчика, похованого високо на деревах.

      Потім він вирушив у путь. Собаки легко тягли порожні сани. Вони теж розуміли, що порятунок чекає їх у форті Мак-Геррі. Вовки вже відверто гналися за ними. Висунувши червоні язики, вони, не поспішаючи, бігли і ззаду і обабіч дороги. Вони були такі худі, що від кожного їхнього руху ребра так і грали в них під шкірою. Це були вже не тварини, а якісь мішки, накинуті на кістяки з вузлами м'язів. Генрі мимоволі дивувався, як вони тримаються на ногах і не валяться в сніг.

      Він не наважився йти, аж поки смеркне. Опівдні сонце не тільки зігріло обрій, а навіть висунуло з-за нього свій блідий золотавий окраєць. Генрі побачив у цьому добрий знак. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Але ледве згасло його веселе проміння, він зупинився. Ще лишалося кілька годин сірого дня й темних сутінок, і він використав їх, щоб нарубати якомога більше дров.

      Разом з пітьмою до нього прийшов жах. Зголоднілі вовки ставали надміру зухвалі, та й минула безсонна ніч давалася взнаки.

      Не в змозі перебороти дрімоту, Генрі напнув на плечі укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колінах. З обох боків щільно тулилися до нього собаки. Раз він прокинувся і побачив за кілька кроків від себе величезного сірого вовка, мабуть, найбільшого з усієї зграї. Анітрохи не збентежившись від погляду людини, звір ліниво, no-собачому потягнувся