Название | Білий Зуб = White Fang |
---|---|
Автор произведения | Джек Лондон |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Видання з паралельним текстом |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1906 |
isbn | 978-966-03-8111-7 |
Вовченя не скоро вилізло зі свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоїло. Живі речі – це м'ясо. Вони смачні. Великі живі речі роблять боляче. Краще їсти маленькі живі речі, такі, як тетерята, і не займати дорослих птахів. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помірятися силами з тетерею – шкода тільки, що її забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба піти пошукати.
Вовченя спустилося до річки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрізь було так рівно. Воно сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пірнуло в обійми невідомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замість повітря в легені набиралася вода. Задуха болісно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелі, мало інстинкт смерті. Для нього це була найжорстокіша мука, суть невідомого й усіх його страхіть, величезна неймовірна катастрофа, якої воно не уявляло собі й безмірно боялося.
Вовченя випливло на поверхню і всією пащею ковтнуло свіжого повітря. Вдруге воно вже не пішло під воду. Воно запрацювало всіма лапами і попливло, неначе робило це завжди. Від землі воно опинилося не далі як за метр, але виринуло до неї спиною і одразу ж попливло до протилежного берега. Річка була взагалі вузенька, але на завороті розширювалася футів до двадцяти.
Посередині річки вовченя підхопила швидка течія і понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, і пливти стало неможливо. Спокійна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось і знову й знову ударялося об скелі. Забившися, вовченя скавчало, і з того, скільки разів воно зойкнуло, видно було, скільки воно здибало скель.
Далі за виром річка знов робила заворот, і тут течія підхопила вовченя, ніжно винесла на берег і ніжно поклала на піщане ложе. Воно швиденько вилізло з води і простяглося на землі. Його знайомство із зовнішнім світом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крім того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речі далеко не завжди такі, якими вони видаються. Страх перед невідомим вовченя дістало в спадщину від предків, а тепер його зміцнив ще й досвід. І воно вирішило вже ніколи не довіряти зовнішньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.
Того дня йому судилося зазнати ще однієї пригоди. Воно згадало, що в нього є мати, і почуло, що ніщо у світі не миле йому так, як вона. Від усього, що трапилося з ним, втомилося не тільки його тіло, а й малесенький мозок. За все своє життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крім того, йому хотілося спати. Пригнічене самотністю і безпорадністю, воно подалося шукати своє лігво й матір.
Воно пробиралося крізь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створіння, і вовченя нітрохи