Процес (збірник). Франц Кафка

навіть число вікон на поверсі, але у особисте, внутрішнє життя мешканців не втручалися. Принаймні порівняно із володарями сучасними – тими, яких мав на увазі Орвелл у своїй антиутопії «1984». у часи Кафки диктатури XX століття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори віку минулого, особливо перший з них – Наполеон. Його ім’я подибуємо в листах і щоденниках, а яноуху він сказав про імператора французів таке: «у кінці будь-якого революційного процесу з’являється який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливається повінь, тим мілкішою й каламутнішою стає вода. революція випаровується, і залишається тільки намул нової бюрократії. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».

      За доби панування комуністичної ідеології письменника Кафку тривалий час (хоча був уже знаменитий і уславлений в усьому світі) у нас не друкували і навіть майже не згадували. Саме тому, що вважали художником асоціальним і аполітичним. А в 90 і роки, коли його почав друкувати навіть московський «Політвидав», інтерпретатори здійснили миттєвий «оверштаг» і відповідно до принципів, що вже ввійшли у плоть і кров, оголосили письменника соціальним критиком. у цьому була, на жаль, своя логіка. Адже усіх нас довгими десятиліттями переконували, що вартий визнання лише той письменник, який змальовує не стільки людину, скільки суспільні відносини, схвалюючи «прогресивні» і викриваючи «реакційні». Деякі наші літератори не задовольнилися тим, що оголосили кафківську новелу «у виправний колонії» антифашистською, – вони угледіли у перепохованні Старого коменданта неначебто пророчий натяк на спочилого в бозі Сталіна. Кафка ж прагнув – мабуть, неусвідомлено, інтуїтивно-спонтанно – з’єднати між собою найдрібніше й приватне (людську долю) з найбільшим, усеохопним – з Буттям, з Існуванням, їх абсурдністю та їх непозбутністю. Кафківський Наполеон по своєму співвіднесений з атмосферою «Процесу» й «Замку». І все ж, мовлячи у другому з цих романів про владу канцелярії Кламма не стільки над службою, скільки над спочивальнею героя, Кафка мав на думці щось інше – не орвеллівське й навіть не «бонапартівське». Найперше проглядає тут Кламмів прототип – чоловік Мілени Єсенської Ернст Полак. Але присмак автобіографічного в даному разі важливий не сам по собі: він задає тон – суто особистий, майже інтимний тон, котрий і на політику дає змогу глянути як на «сферу побуту».

      І справді, влада в романі «Замок» поводить себе так само підкреслено-неофіційно: сільський староста веде бесіду з К. про справи, лежачи в ліжку. Так само, як і чиновник замкової адміністрації, від якого ніби залежить доля героя. Та цього разу засинає сам герой… А все ж таки це – влада. Причому не тільки політична, державна чи навіть церковна, вона – й новітнє відчуження, і новітній речовизм, і недосконалість будь-якої адміністрації, і невидющість усякого натовпу, і людське користолюбство, і фанатизм, і плазування, і моторошний жах, – одне слово, весь тягар обставин, що тиснуть на нас, їхня необмежена над нами влада. Ця тотальна