Закон равлика. Андрій Курков

Миколо? – спитала Соня.

      – Ні, дядько Вітя.

      Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.

      – Дядьку Вітю?! А ти де?

      – Я в Києві. А ти?

      – А я вдома… А Мишко з тобою?

      – Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…

      – Загубився?

      – Атож, загубився, але я його знайду!

      – Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!

      – Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?

      – Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?

      – Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?

      – Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…

      – Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?

      – Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?

      – Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.

      Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.

      – Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.

      – Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?

      – Звичайно, заходь! – кивнула вона.

      3

      Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, – лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені. А в кишені куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’їздили з Віктором до Антарктиди й назад. Ідучи від баби Тоні, він витяг згорток із жетонами зі спортивної сумки. Витяг і впхнув у кишеню. Усе це відбулося якось автоматично, але зараз, коли він ішов Хрещатиком проти вечора – то впізнаючи його, то не впізнаючи, – присутність у кишені жетонів підкреслювала в його прогулянці елемент гри, елемент газарду. У внутрішній кишені куртки лежала важливіша штукерія – кредитна картка «Visa» від банкіра-полярника Брониковського. «Вісімдесят дев’ять дев’яносто сім», – повторив Віктор пінкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч із карткою в конверті лежав лист банкіра до його дружини. Віктор навіть не поцікавився, чи є в нього діти? Потім довідається. Коли доїде до Москви, знайде її, передасть листа, переповість усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацію. Може, незабаром полетить чергова експедиція на далекий холодний Південь нашого маленького глобусу?

      – У миттєву безпрограшну лотерею не бажаєте зіграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.

      Віктор спинився. Хлопець років двадцятьох у джинсах, картатій сорочці і піджаку наопаш посміхався і кивав головою вбік. Віктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронників біля розкладеного столика. Зауваживши