Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

кінець… – бурмотів детектив Карвер. – Після всіх пригод його застрелили в приміському саду, мало не випадково, і хто? Біржовий маклер!

      Маклер, звісно, ставився до своєї перемоги з більшою врочистістю, хоча і з певним неспокоєм.

      – Нічого не вдієш… – промовив він, все ще важко дихаючи. – Мені дуже шкода. Він стріляв у мене.

      – Певна річ, буде слідство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного набою. Природно, він не міг стріляти після вас.

      До цього часу вони знову зібралися в кімнаті, і детектив збирав свої папери, готуючись іти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стіл в похмурих роздумах. Потім він раптом заговорив:

      – Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зізнатися, здогадувався про ваш фах, але не очікував, що ви так швидко все зв’яжете – бджіл, бороду, окуляри, і шифр і намисто, словом – усе.

      – Завжди відчуваєш задоволення, коли доводиш справу до кінця, – зашарівся Карвер.

      – Авжеж, – відгукнувся священик, все ще споглядаючи стіл. – Я просто в захваті. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливості варто додати, що я не вірю жодному слову.

      Дівайн нахилився вперед, несподівано зацікавившись:

      – Ви не вірите, що це злодій Сновида?

      – Я знаю, що він злодій, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що він не приходив ні сюди, ні в той великий особняк, щоб викрасти коштовності і померти. То де коштовності?

      – Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – відповів Карвер. – Він або сховав їх, або передав спільникові. Це пограбування скоєно не однією людиною. Звісно, мої люди обшукують сад…

      – Може, так, – припустила пані Бенкс, – спільник украв намисто, коли він зазирав у вікно?

      – А чому він зазирав у вікно? – спокійно поцікавився священик. – Навіщо йому знадобилося виказувати себе?

      – Ну, а ви як вважаєте? – бадьоро зронив Джон.

      – Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсім і не треба було дивитися в це вікно.

      – Тоді чому він це зробив? – не зрозумів Карвер. – Який сенс у таких голослівних твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.

      – На моїх очах розігрувалося багато речей, в які я не вірив, – відповів священик. – Як і на ваших – у театрі, наприклад.

      – Патере Браун, – промовив Дівайн, і в голосі його почулася повага, – не розкажете, чому не вірите власним очам?

      – Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Намагаємося бути друзями всім нашим ближнім. Але не думайте, що ми нічого не робимо. Не думайте, що нічого не знаємо. Ми не втручаємося в чужі справи, але знаємо тих, хто нас оточує. Я дуже добре знав покійника – я був його духівником і другом. Коли сьогодні він від’їжджав із свого саду, я бачив його душу так ясно, наскільки це дано людині, і душа його була, як скляний вулик, повний золотих бджіл. Сказати, що його переродження