Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

жінка, що цар Петро – від природи чи що? – був аж надто непостійним. Та й щастя, як відомо, триває недовго. Справи та побутові клопоти швидко його затуманюють, і людина знову почуває себе заклопотаною побутом, бодай той побут і царський. Петро не вмів – і не міг – зберігати вірність дружині, як і першій красуні його двору. Навіть у такого здорованя, як Петро Олексійович не вистачало сили зберігати чи втримувати в собі вірність. Домігшись свого, взявши, що він хотів від чергової красуні, Петро швидко холонув – до будь-якої зваби, любки-голубки.

      Збайдужів він і до Марії Гамільтон. З такою ж швидкістю, з якою холонув до коханок – коли брав від них усе, до чого багла його невгамована і така непостійна плоть. І чого тільки не робила Марія, аби втримати біля себе коханого, та все було марно. Швидко настав час, коли Петро-цар, як їй здавалося, почав із нею нудьгувати, а тоді й забувати про неї. І Марія у відчаї, нічого не придумавши кращого, кинулася шукати собі нових коханців, і коло неї чи не роями кружляли зальотники, готові – подай вона їм тільки знак – кинутися до неї в обійми…

      Особливо багато товклося біля неї офіцерів, іноземців. Одне слово, від кавалерів у пані Гамільтон не було відбою, і вона пустилася берега. Від природи своєї Марія була не байдужа до плотських розваг і насолод, а в обіймах нових і нових спокусників забувала про зраду царя і мала в тих обіймах велику втіху. Хоч й забаганка будь-що повернути царя не полишала її.

      Підгулювала красунечка Марія, як кажуть, на стороні ще довго й довго – не один рік. І підгулювала б у своє задоволення, може, і не один рік (Петро був зайнятий державними справами і до нього «не доходило»), якби не перестаралась. Закрутила роман з царським денщиком Іваном Орловим, а закрутивши з бравим молодцем, кинулась у вир пристрастей забувши про обережність.

      «Бог нас береже», – сміючись, казала коханцеві, забувши про відому істину: Бог береже лише тих, хто сам обережний. А трапилося так, що однієї ночі, коли Петру чомусь не спалося і раптом закортіло чогось такого… цар і згадав про полишену ним коханку Марію – навіть несподівано для самого себе згадав. Оскільки ж він ніколи не відкладав задуманого, то цар подався в спочивальню своєї коханки – вона мешкала в царському палаці. Негадано нагрянув у покої Марії Гамільтон і заскочив в обіймах голої Марії свого денщика Івана Орлова – який пасаж, як писали в давніх російських романах. Про те, що він, цар Петро, сам зраджував, не вважаючи це навіть за зраду, а ось вибрик Марії відразу ж було кваліфіковано як зраду. І не просту, себто не подружню, – бо Марія не була його законною дружиною – а як зраду державну. А це…

      Це в кращому разі тягне багаторічне ув’язнення у фортеці з подальшим пожиттєвим ув’язненням в яку-небуть сибірську глушину. І це повторимо, в кращому разі, бо за державну зраду винуватці каралися смертю – розстріл або повішення. А зважаючи, що улюбленим видом страти для Петра було відтинання – привселюдно й на площі – голови, то Марії й був винесений цей вирок. До того ж у ході скороспішного слідства виявилося,