Колекція гадів (збірник). Андрій Кокотюха

Бородань був досить дивно вдягнений: білі штани, червоні туфлі й піджак зі стоячим комірцем, застебнутий на всі ґудзики. Очі бородань закривав темними окулярами, які він, щоправда, відразу зняв, щойно побачив двох гостей замість очікуваної дівчини.

      Нічого лиховісного в учителеві не було. Навпаки, він нагадав Біланові якогось надто ексцентричного троля.

      – Добрий вечір, – привітався хлопець.

      – Що це означає, я тебе питаю? – не зважаючи на привітання, учитель наставив указівного пальця на Поліну, і Максим звернув увагу на ніготь – давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.

      – Їй стало страшно йти самій. Тому вона попросила мене провести, – ляпнув Білан перше, що прийшло в голову. – Тут же в Клуб Боягузів приймають, правильно?

      – Нікуди тут не приймають! Давайте, катайте звідси! – грубувато звелів учитель, і Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.

      – Розумію, що тут свої правила і я їх порушив, – торохтів хлопець. – Але в мене виняткова ситуація. До того ж – ось! – він сягнув рукою в задню кишеню джинсів, витягнув старанно зібрані купюри, простягнув бороданю: – Ось, ось, візьміть! Я порядки знаю!

      Побачивши гроші, учитель одразу заспокоївся, спритно вихопив їх з Максимової правиці, швиденько перерахував. Зібрані спільними зусиллями сто гривень зникли в кишені чорного піджака бороданя.

      – З цього треба починати, – промовив він, вимовляючи «ц» замість «ч» – вийшло «поцінати». – Ласкаво просимо до Клубу Боягузів! За нашими умовами, кожен новий боягуз дійсно повинен привести з собою ще одного товариша. Але – не одразу, а після того, як…

      – Я знаю, – перебивати старших неввічливо, тільки сьогодні Білан плювати хотів на хороші манери. – Потрібні для вступу в клуб гроші я вкрав у своєї бабусі. Вона старенька, проте дуже сердита. Якщо вдома дізнаються, що я образив бабусю, мені будуть непереливки!

      Учитель задоволено провів себе по лискучій лисині. Потім так само задоволено пройшовся кімнатою, в якій, як встиг роздивитися Білан, не було жодних меблів, крім величезного старовинного крісла. Обійшовши хлопця з дівчиною по колу, бородань зупинився біля Поліни, поклав руку їй на голову, трошки попестив.

      – Це – доля! – прорік він. – Знаєте, любі мої друзі, це справді доля. Тебе Поліною звати?

      – Так, – відповіла Поля.

      – Тебе рекомендувала така мила дівчинка Софійка?

      – Так.

      – І ти боїшся не чогось конкретного, а просто боїшся? Відчуваєш страх, пояснення якому немає?

      – Угу.

      – А тебе, друже, як звати? – Тепер долоня вчителя перемістилася на маківку Білана.

      – Максим, – назвався хлопець.

      – Чого ж ти боїшся? Розкажи вчителю про свої страхи, не бійся. Власне, ти можеш боятися тут. Ти приніс сюди свої страхи. Але кожного разу, виходячи звідси, ти залишиш мені частину своїх страхів. Отже, ти боїшся…

      – Уроків фізкультури, – Максим майже не брехав. – Не можу через «козла» перестрибнути. З мене всі сміються, а я все одно боюся. Перечеплюся, вдарюся,