Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра

розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!

      – А як ви гадаєте, пане, – спитав Санчо Панса, – за скільки день ми будемо знов ногами володати?

      – Як на мене, то не можу певного реченця встановити, – одказав побитий рицар Дон Кіхот. – Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі: отож, мабуть, караючи мене за той переступ закону рицарського, і попустив Бог брані, щоб мене отак подужано. Тим-то, брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу, бо се річ дуже важлива для нашого спільного добра: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді вже я буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці.

      Отак, бачите, розпишався наш бідний гідальго після перемоги над хоробрим біскайцем… Та Санчові панова порада не вельми до смаку припала, і він не забарився з відповіддю:

      – Пане, я собі чоловік тихий, смирний і потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жінку й діток, а їх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): ніколи і нізащо в світі я не візьму до рук меча ні проти лицаря, ні проти простолюдця, і віднині й довіку перед Богом святим присягаю прощати всі кривди, що мені будь-коли сталися чи стануться, чи то від чоловіка значного, чи від посполитого, багатого чи бідного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.

      Як почув сеє пан його, одповів такими словами:

      – Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокійно, та ще і в боку так болить і не перестає, а то я б тобі розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаєш. Ти тільки подумай, нещасний: ану ж переміниться той вітер фортуни, що був досі нам супротивний, і, надимаючи паруси бажаннів наших, приведе нас певно й безперешкодно до якого-небудь острова, що я тобі обіцяв? Що б із тобою було, якби я добув той острів і оддав його в твою обладу? І чи може взагалі так статися, якщо ти не рицар і не хочеш у рицарі вийти, бо не маєш мужності й волі мститися за власні кривди й боронити свого панування? Адже ти повинен знати, що в свіжо завойованих державах і провінціях людність буває, як правило, неспокійна і до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоїсь ворохібні, не без того, що хтось підніметься ізнов той лад перевернути, іще раз, як то кажуть, долі поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справуватися і мати мужність постояти в разі потреби за свої права.

      – У потребі, що нам оце припала, – сказав Санчо Панса, – я хотів би мати той розум і ту мужність, що про них ваша милость говорить. Та даю бідняцьке слово гонору, що тепер мені більше потрібне лічіння, аніж учіння. Спробуйте лишень, пане, чи не підніметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч він того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Ніколи я по нім того не сподівався, все мав за такого смирного й порядного