Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко
Читать онлайн.| Название | Ти знаєш, що ти – людина? (збірник) |
|---|---|
| Автор произведения | Василь Симоненко |
| Жанр | Поэзия |
| Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
| Издательство | Поэзия |
| Год выпуска | 0 |
| isbn | 978-966-03-5461-6, 978-966-03-7138-5 |
В меланхолійні вірші і пісні[11].
Нехай серця не знають супокою,
Хай обганяють мрії часу біг,
І наша юність буде хай такою,
Щоб їй ніхто не заздрити не міг!
«Юність в інших завше загадкова…»
Юність в інших завше загадкова.
А своя – проста була чи ні?
Це ж вона уперто й гарячково
Відкривала істини смішні.
Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір.
То чого ж стогнати кучеряво:
– Що за діти – хай боронить Бог! —
Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Нові покоління – не папуги,
Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать – наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст[12]!
«Земля кричить. Шинкують кров’ю війни…»
Земля кричить. Шинкують кров’ю війни[13],
І падають занози від ярма,
І лиш годинник холодно й спокійно
Рахує дні, розтрачені дарма.
І без кінця – окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тіл
Гриміли пишні і бучні паради
Нових Тимурів і Аттіл[14].
Це все було… Були німі кургани,
І війни йшли не на життя – на смерть,
Гриміли залпи, і ятрились рани[15],
І світ ішов, здавалось, шкереберть.
І вся планета ніби очманіла[16],
Людина в землю заривалася, мов кріт,
А над землею бомби стугоніли
І падали тіла на рваний дріт.
Це все було… О, не забудьте, люди,
Своїх братів, що нині неживі,
Що руйнували світ тиранства і облуди,
І нищили в’язниці вікові.
О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,
В степах поклали голови свої,
Щоб більше нашу голубу планету
Не шарпали розбійницькі бої,
Щоб не здригався всесвіт малярійно
І небо не стогнало від заграв,
Щоб нам годинник радісно й спокійно
Віки ясної дружби рахував.
«Вже день здається сивим і безсилим…»
Вже день здається сивим і безсилим,
І домліває в зарослях ріка…
Луги, луги, пропахлі сіном прілим,
Чи ви мене впізнали, земляка?
Я тут колись бродив між лепехою[17]
І спочивать сідав на купині[18] —
Тоді ви разом бавились зі мною,
Свою журбу повідали мені.
Чому ж тепер така сумна напруга,
Завмерла мова в тиші верховіть?
Та ви не бійтесь – я вернувся другом,
Я розумію все – шуміть, шуміть…
Грудочка
Меланхолійні – сумні, тужливі.
Прокруст – розбійник, що жив поблизу Афін. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко, коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші, відрубував їм ноги. Прокруста вбив Тесей, відрубавши йому ноги.
Шинкують – тут: впиваються.
Тимур (Тамерлан) – середньоазійський державний діяч і полководець, який жив у XIV ст.
Аттіла – вождь гунів, володар найбільшої держави у Східній Європі, який жив у V ст. н. е.
Ятритися – спричиняти біль, розворушувати рану.
Очманіла – втратила здатність нормально мислити і діяти.
Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподібними листками і гострим запахом.
Купина – горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом.