Лаовай. Катерина Кулик

завжди, сп’яніла після першої пляшки, і Вейвей повела мене в гори. Ми були на висоті 1500 метрів ще на початку маршруту, і там, скажу вам чесно, було не так спекотно. А як почали підніматись, то й зовсім заклякли.

      Треба було знову пити. У нас був китайський алкоголь на травах «Цзінцзіу», ми йшли і цідили його потроху, аж раптом під деревом зустріли двох хлопців з Ізраїлю. Вони варили каву! Ізраїльтяни подорожуючи завжди возять з собою два необхідні атрибути подорожі – газову горілку і мішок для води. Я сміюсь, коли це бачу, але від кави ніколи не відмовляюсь. Та й ці хлопці виявились дуже привітними і пригостили нас гарячим напоєм. Поки всі сиділи на колоді, вони нам радили, як краще лізти і де зупинятись на ніч.

      Я раніше вже була колись в тих горах, але то було літо і не так похмуро. Цього разу повітря було свіжим і листя трохи жовтим, металічна кружка гріла руки, і так не хотілося її віддавати. Ми домовились зустрітися з хлопцями на долі наступного дня, а самі пішли догори. Вейвей звернула зі стежки і пішла туди, де ліс був густим, а над головами їхав підйомник. Я поцікавилась, куди це вона, та вона тільки показала слідувати за нею. Виявляється, ми приїхали сюди збирати марихуану.

      У провінції Юньнань всюди росте дичка, всі її збирають та палять. Тому уйгури, які в усіх інших районах Китаю торгують травою, в нас продають «лапшу», бо ринок важких наркотиків зайнятий бірманцями, а дичку всі і так самі збирають, сушать та палять. Кажучи всі, я не маю на увазі поголовно всіх мешканців Юньнані чи Куньміна, я маю на увазі тих, хто палить. Таких, як Вейвей, наприклад. Вона бережно тримала рослинку в руках і показувала мені, яку частину треба зривати, а які рослини краще не зачіпати. Я знову відчула себе дитиною, мені згадалися часи, коли ми всією родиною їздили на травневі свята садити картоплю, а в кінці серпня збирали урожай.

      Тепер я веду не дуже аграрний спосіб життя, бо картоплю і так купую уже смажену у Тьоті, але Вейвей вирішила мене чи то експлуатувати, чи то долучити. Мені було якось трохи байдуже до того, що вона там збирала, я стояла на схилі і вдихала свіже холодне повітря, хотілось літати. Обов’язково літатиму цього року, пообіцяла я собі тоді. Ледь вмовивши Вейвей зупинитись і продовжити збір урожаю завтра по дорозі додолу, я пішла далі. Вона йшла за мною та співала.

      Колись Вейвей поїхала до Пекіна вивчати в університеті Пекінську оперу, вона була здібною студенткою, але на другому курсі завагітніла і кинула університет. Вагітна переїхала на південь Китаю до Куньміна, щоб бути ближче до своєї родини, і знайшла роботу офіціанткою в одному з барів на Культурному провулку. У неї тоді трапився викидень, і мама сказала, що це чи то Будда, чи Ісус, чи Аллах, хтось її врешті благословив і збавив від небажаної позашлюбної дитини, на що дівчина відповіла, що дитина була бажаною, а сама почала потайки ненавидіти власну маму. Вейвей пішла до лікаря, і той їй сказав, що вона не зможе більше мати дітей. Вона довго плакала, але нікому не розповідала, і тільки коли ми з нею стали друзями два роки тому, Вейвей відкрила мені цю таємницю.

      Я не люблю Пекінської опери, але коли співає