Втікач із Бригідок. Андрій Кокотюха

убір назад, старанно поправив, аби трималася точно на маківці.

      – Дуже перепрошую, якщо дозволив собі зайвого, пані Магдо. Повірте, я не хотів…

      – До справ, пане Зінгере.

      Домовласник потягнув носом повітря:

      – Невже справжня кава? Розкіш у наш час.

      – Так, дякую, що нагадали. Момент, я зараз повернуся.

      Магда вийшла на кухню, вимкнула вогонь, перемішала ароматне вариво, зітхнула й пішла на цю жертву: налила каву в дві чашки, одну з них віднесла Зінгеру. Той узяв обережно, двома пальцями, немов йому давали крихку коштовну річ. Потягнув носом, зробив ковток, відставивши мізинця й тут же обпік губи, зойкнув.

      – Обережно, пане Зінгере.

      – Знову перепрошую. Справді, давно забутий смак. Отже, каву ви роздобули.

      – Дякуйте панові Кошовому.

      – То, може, час уже роздобути й гроші?

      Кава не вистигла, але Зінгер, уже не боячись обпектися, одним ковтком відпив половину. Тон у нього непомітно змінився, у голосі вчулися тверді нотки, змішані з погано прихованою образою:

      – Пані Магдо, ви знаєте – мій двірник Гнат Бульбаш утік минулого року разом із російським військом. Перед тим цей невдячний спробував пограбувати мене і вдарив пані Зінгерову. Розжитися цьому негідникові не було чим, він удовольнився коралями й перстеником, який моя дружина мала необережність носити на безіменному пальці. Мій подарунок на двадцять п’ять років нашого подружнього життя…

      – Я вже співчувала вам. Але, пане Зінгере, від росіян та їхніх поплічників постраждала не лише ваша родина. Згадайте тих, кого вбивали серед білого дня просто на вулицях.

      – Не нарікаю, – він хитнув головою. – У жодному разі не шкодую, що вдалося відбутися малою кров’ю. Та з того часу я не можу собі дозволити найняти іншого двірника. Роблю його роботу сам, де ви бачили таких домовласників!

      – Війна.

      – Згоден, війна. Проте пан Кошовий може дозволяти собі купувати натуральну каву, і ми з вами розуміємо, скільки це коштує. І при цьому затримує платню від православного Великодня.

      – У вас є кандидатури інших пожильців? – сухо спитала Магда.

      – Ні. Я не хотів би їх шукати хоча б через те, що пан Кошовий за ці вісім років став мені як рідний. Всі його радості й печалі ми з пані Зінгеровою переживали, як свої. Тому мені дуже прикро бачити: добре ставлення він використовує в своїх інтересах. І однозначно на шкоду нам.

      – Климентій не збирається завдавати вам шкоди, пане Зінгере. Й ніколи не хотів.

      – Як ви тоді назвете його саботаж із оплатою за проживання? Я навіть не піднімаю йому оренди! Хай заплатить хоча б борг! Мене… нас влаштує й половина… Та де, бодай третина!

      Видихнувши, Зінгер допив каву, ступив крок убік і прилаштував філіжанку на комод.

      – Поговоріть із ним, пані Магдо. Дуже вас прошу.

      – Гаразд, поговорю.

      Вона вирішила не уточнювати вголос, що користі з цього геть не буде. Бо Веслав Зінгер і сам це знав. Інакше б не приходив із подібними розмовами вже втретє з понеділка.

      Коли