До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

менше ти довіряєш новинам про його наближення, так ніби боїшся наврочити. Але звідусіль день за днем накочувались щоразу більші хвилі цих чуток, аж поки всі довкола не заговорили про те, що війна скоро закінчиться. Навіть з’явилися неймовірні статті про необхідність демобілізувати найстарших віком солдатів, що скніли на фронті роками. Коли ж перемир’я виявилося імовірною перспективою, сумніви щодо того, чи всі виживуть, вже почали точити найзатятіших песимістів. Отож майбутній наступ вже нікого не тішив. Казали, що 163-тя дивізія піхоти спробує форсувати протилежний берег річки Мез. Хтось ще говорив про можливе повторне вогнище фронтів, але загалом, на думку низів, таких, як Альберт та його товариші, після перемоги союзників у Фландрії, звільнення Лілля, відступу німців та капітуляції турків люди були не так гаряче налаштовані, як командування. Успіх в італійському прориві, взяття англійцями Турне, американцями Шатійону – все вело до скорого завершення. Більшість формувань тягли час, і постала чітка лінія розмежування між тими, які, як-от Альберт, воліли б чекати кінця війни, сидячи на своїй амуніції, курити чи писати листи – та тими, які горіли бажанням ще всипати як слід бошам, користаючись з останніх днів.

      Така ж розмежувальна лінія чітко відповідала тій, яка розділяла командування та решту людей. Нічого нового, казав собі Альберт. Командири хочуть захопити якомога більше територій, показати себе з позиції сили за столом переговорів. Для цього вони навіть переконуватимуть, що завойовані тридцять метрів території можуть наблизити перемогу, а померти сьогодні для солдатів ще важливіше, ніж померти напередодні.

      До цієї категорії належав і лейтенант д’Олней-Прадель. Говорячи про нього, всі пропускали його ім’я з часткою «д’Олней» і казали просто «Прадель», знаючи, що це доводило його до сказу. І користувались можливістю робити це безкарно, бо той аристократ ніколи не подавав виду. Дворянський вишкіл. Альберт його не любив. Можливо, через те, що той був красень. Високий, худорлявий елегантний шатен із густим хвилястим волоссям, прямим носом та чудово окресленими тонкими губами. І темно-синіми очима. Як на Альберта – відразлива пика. А ще у нього був постійно озлоблений вигляд. Вдача у хлопця – без розміреної крейсерської швидкості: він або біжить, або гальмує – чогось середнього не дано. Він наближався із виставленими наперед руками, ніби збирався пересувати меблі, наскакував на когось із розмаху і різко сідав – то був звичайний для нього ритм. Ця суміш видавалась навіть якоюсь цікавою, з його аристократичною поставою він здавався воднораз і цивілізованим, і брутальним. Так як і ця війна. Напевне, тому він себе так звично тут почував. Та і його міцна постава від занять греблею та тенісом підходила для цього.

      Що ще Альберт не любив – так це його волосся. Чорне волосся молодика росло по всьому тілу аж до фаланг пальців, проступало кущиками з-під комірця під борлаком. У мирний час йому довелось би напевне голитися кілька разів на день, щоб не виглядати, як ведмідь. Є, звичайно, жінки, на яких отака зарослість справляє враження – ознака самця, дикуна, зрілості або якогось іспанського типу. На всіх, тільки не на Сесіль. Зрештою, навіть без думки про Сесіль Альберт терпіти не міг лейтенанта Праделя. Властиво, він йому не довіряв. Бо той любив давати накази, іти в наступ, атакувати, захоплювати – йому це насправді подобалося.

      Але від недавнього часу той був якимось пригніченим. Було видно, що можливість перемир’я зводила його моральний дух нанівець, збивала його патріотичний порив. Сама думка про кінець війни вочевидь пригнічувала лейтенанта Праделя.

      Він виявляв підозрілу нетерплячість. Його дивувала відсутність запалу у підлеглих. Коли він крокував по траншеях і звертався до солдатів, то мусив вкладати в свої слова увесь можливий ентузіазм, на який лише був здатний, говорити якомога презирливіше про бошів, для яких «великою честю» буде отримати останній гарматний удар. Але у відповідь чув лише невиразне бурмотіння, солдати мовчки погоджувалися, розглядаючи носи своїх черевиків.

      Це був не просто страх померти – то була думка про смерть саме зараз. Померти останнім, думав Альберт, – це те ж саме, що й померти першим, – що може бути безглуздішим?

      Зрештою, саме так і мало статися.

      Якщо досі в очікуванні перемир’я дні минали досить спокійно, то раптом все закрутилося. Згори прийшов наказ підійти до бошів ближче, щоб розвідати ситуацію. Зрештою, не треба бути генералом, щоб зрозуміти, що вони роблять те саме, що й французи, – себто чекають кінця війни. Але нічого не залишалось, як іти в розвідку. З цього моменту ніхто не міг передбачити перебігу наступних подій.

      Для того щоб наповнити цю місію значущістю, лейтенант Прадель невідь-чому вибрав Луї Терйо і Гастона Грізоньє – молодого і старого (можливо, як союз мужності та досвіду). У всякому разі, оті їхні чесноти були зайвими, бо прожили вони не більше, ніж півгодини після призначення. Вони не повинні були відходити надто далеко. Слід було пробратися вздовж північно-східної лінії, прорізати в кількох місцях колючий дріт, доповзти до наступного ряду загороджень, окинути поглядом територію і повернутися назад, щоб повідомити, що все спокійно. Всі ж бо були переконані, що нíчого там видивлятися. Обидва солдати зовсім не боялися отак наближатися