Захар Беркут. Іван Франко

її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй прихопилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, – той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, – тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов.

      Вже третій день тривали лови. Багато оленів-рогачів і чорногривих турів лягло головами від стріл і ратищ[26] боярських. Над шумним гірським потоком, на зеленій поляні серед лісу стояли шатра ловців, курілися раз у раз величезні огнища, де висіли на гаках кітли, оберталися рожна, де варилось і пеклось м’ясиво вбитої дичини для гостей. Нинішній, остатній, день ловів мав бути посвячений самому головному, та заразом і найбільше небезпечному ділу – ловам на медведів.

      На стрімкім пригірку, відділенім від інших страшними дебрями, порослім густо величезними буками та смереками, покритім ломами й обвалищами дерев, було віддавна головне леговище медведів. Тут, як твердив тухольський провідник, молодий гірняк Максим Беркут, гніздилася медведяча матка. Відси дикі звірі розносили пострах на цілу околицю і на всі полонини. І хоч не раз удавалось смілим вівчарям забити одного або другого стрілами та топорами або завабити під сліп[27], де йому ламала крижі[28] важка колода, спадаючи вниз, – то все-таки число їх було надто велике, щоб із того була значна полегша для околиці. То й не дивно, що коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповістив тухольцям, що хотів би зробити великі лови на медведів і просить дати йому провідника, вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю Тухольську верховину Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара, але, крім того, вирядили з власної волі цілий відділ пасемців[29] з луками й ратищами для помочі зібраним боярам. Ціла та громада мала обступити медведяче леговище і очистити його доразу від поганого звіра.

      Від самого досвіта в ловецькім таборі великий рух і тривожне дожидання. Боярські слуги від півночі звивалися, приготовляючи для гостей їду на цілий день, наповнюючи шипучим медом і яблучником подорожні баклаги. Тухольські пасемці й собі готовились, острячи ножі та тесаки, обуваючи міцні жуброві постоли і складаючи в невеличкі дорожні бесаги[30] печене м’ясо, паляниці, сир і все, що могло понадобитися в цілоденній трудній переправі.

      Максим Беркут, який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою

26

Ратище – спис (Прим. М. Легкого)

27

Сліп – пастка для ведмедя (Прим. М. Легкого)

28

Крижі – поперек, поясниця (Прим. М. Легкого)

29

Пасемець – парубок (Прим. М. Легкого)

30

Бесаги – подвійна торба, сакви (Прим. М. Легкого)