Стрілець. Стівен Кінг

незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули й зволожилися (цей погляд стрілець уже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він усе знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.

      – Гадаю, мою ціну ти знаєш, – сказала вона. – У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.

      Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.

      Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.

      – Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.

      – Вибач, – сказав стрілець. – Я не мав на увазі нічого поганого.

      – Ніхто з вас ніколи не має! – викрикнула вона йому в обличчя.

      – Замкни шинок і згаси світло.

      Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.

      – Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.

      – Ні, – прошепотіла вона. – Норт не злодій.

      – Тоді згаси світло.

      Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною й одну по одній гасила лампи, повертаючи ґніт і задуваючи полум’я. Потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.

      VI

      Скрутивши у пітьмі цигарки, він запалив їх і простягнув одну з них їй. Кімната напахтилася її парфумами – зворушливим ароматом свіжого бузку. Але дух пустелі домінував. Він зрозумів, що боїться пустелі, яка стелеться попереду.

      – Його ім’я Норт, – сказала вона. Різкі нотки з голосу не зникли. – Просто Норт. Він помер.

      Стрілець чекав.

      – Його торкнулася рука Бога.

      – Я ніколи Його не бачив, – відказав стрілець.

      – Він був тут з незапам’ятних часів – ну, Норт, а не Бог. – Вона нервово розсміялася в темряві. – Якийсь час вивозив лайно. Потім почав пити. Нюхати траву. Потім курити її. Діти ходили за ним зграйками і цькували його псами. Він носив старі зелені штани, від них дуже тхнуло. Розумієш?

      – Так.

      – Він почав жувати її. Наприкінці вже просто сидів там і нічого не їв. Може, йому ввижалося, що він король. Діти – його блазні, а собаки – принци.

      – Так.

      – Він помер просто перед дверима цього шинку, – розповідала далі вона. – Пришкандибав, цокаючи