Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс

над туманним обрієм, затяглося хмарами, вічко зачинилося, повіяло холодною вогкістю. Збирався сніг. Усе було сіре, сіре! Світ виглядав геть зношеним.

      Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліффорд обернувся до Конні:

      – Стомилася? – спитав він.

      – О ні! – відповіла вона.

      Але вона була стомлена. Її мучило неспокійне виснаження, зневіра. Кліффорд не помітив цього: про такі речі він ніколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Конні все в цьому світі і в її житті ніби зносилося на мотлох, а її зневіра була старою, мов світ.

      Вони підійшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходів. Кліффордові вдалося переправити себе у низьке домашнє крісло на колесах: у нього були дуже сильні, вправні руки. Потім Конні переклала туди ж його мертві ноги.

      Лісник, очікуючи, поки його відпустять, уважно спостерігав за всім і не пропускав жодної дрібниці. Він зблід, немов з остраху, дивлячись, як Конні своїми руками пересувала нерухомі чоловікові ноги до іншого крісла, а Кліффорд у цей час повернувся назад. Він виглядав злякано.

      – Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув він і спрямував своє крісло в коридор, що вів до помешкань прислуги.

      – Більш нічого, сер? – пролунав байдужий голос, наче уві сні.

      – Нічого, бувайте здорові!

      – На все добре, сер.

      – На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крісло на отой пагорб. Сподіваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Конні, дивлячись услід лісникові, що виходив у двері.

      Він зустрів її погляд з таким виразом, ніби раптово прокинувся. Він наче знав щось про неї.

      – О ні, не важко! – швидко відповів він. І знов у його голосі забриніла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашій світлості!

      – Хто такий твій лісник? – спитала Конні за ланчем.

      – Мелорз. Ти його бачила, – відказав Кліффорд.

      – Так, але звідки він узявся?

      – Та нізвідки! Він – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.

      – А сам він теж був шахтарем?

      – По-моєму, ковалем у кар’єрі… старшим над ковалями. Але перед війною він два роки працював лісником… поки його не взяли до війська. Батько завжди був гарної думки про нього, тому, коли він повернувся і знову хотів найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лісника.

      Я справді був дуже радий його взяти… тут взагалі неможливо знайти гарного лісника… і до того ж, потрібна людина, що знає місцевих жителів.

      – А він одружений?

      – Був. Але його жінка гуляла з… різними хлопцями… востаннє – з шахтарем у Стакс-Гейті, зараз вона з ним і живе.

      – То він самотній?

      – Більш-менш, так. Його мати живе в селищі… і дитина, по-моєму, також.

      Кліффорд подивився на Конні своїми блідими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче відсутнім і, хоча на перший погляд здавався навіть зосередженим, у глибині нагадував мідлендське повітря – смутний, туманний морок. І цей туман ніби розповзався все далі. Тому, коли він