Невгамовний час. Борис Байков

або супутницю життя. Обмацавши очима кілька знайшов те саме Ельдорадо, якого вже давненько підшуковував. Виплекана в душі мрія про нове одруження раптом білою чайкою здійнялася над ним та потягла мерщій його додому, щоб вчасно підготуватися до цього візиту. Увечері наступного вихідного, причепурившись перед дзеркалом та зібравши у собі усі залишки чоловічого духу, попрямував він у вищеназваний клуб. Він сміливо переступив поріг цього закладу, не маючи жодної уяви про тамтешні засоби знайомств. Перші почуття від побаченого ним у актовій залі якось несподівано нагадали йому той урочистий ранок, коли батьки його силоміць притягли вперше до дитячого садка. Отже він зніяковів, а точніше казати, злякався, бо залишився наодинці з неймовірною кількістю представниць слабкої статі. Стоячи коло вхідних дверей Василь Мефодійович безпорадно оглядався, шукаючі у залі представників чоловічої статі. Нарешті він угледів їх у протилежному кінці зали, де вони осиротило підпирали колони будівлі. Диваченко швидко наблизився до них і теж підпер ще не зайняту колону.

      – Які вони всі милі! – подумав він, оглядаючи численні жіночі постаті, – просто очі розбігаються! Не можна і уявити, що усі ці жінки тільки і мріють про супутника життя!

      Та невдовзі пролунали звуки вальсу. Чоловіки, звичайно, запросили жінок до танцю. Але Василя Мефодійовича такий початок вечорниць аж ніяк не радував, бо він його не передбачав. Він чомусь розраховував на якісь нові, незнайомі йому засоби знайомств, та міркувати зараз було вже пізно. Як треба запрошувати жінку до танцю? Як її тримати, щоб не вислизнула? Про що розмовляти з нею та куди дивитись під час танцю? Усі ці питання зненацька лягли на нього важким тягарем неминучості. Василь Мефодійович стояв вже, мабуть, хвилин із десять осторонь танцюючих біля своєї рідної колони, не маючи мужності розлучитися з нею. Та зненацька у нього майнула рятівна думка:

      – Почекати «білого» танцю, коли запрошують жінки!

      І ось нарешті цей час настав.

      – Вас можна запросити? – приємним контральто звернулася до нього повненька, проте досить вродлива жінка у зеленій сукні з відкритим декольте та такого ж кольору очима. Василь Мефодійович трохи розгублено відповів їй згодою. Притулившись не щільно до дами своїм костюмом, він поклав свою праву руку на те місце, де у неї за його розрахунком повинна бути талія, а лівою взяв її праву тендітну кінцівку та підняв трохи вище її голови. Йому здалося, що дама не проти такої вправи. І це надало йому ще більшої хоробрості. Мало – помалу він став пересуватися по підлозі, то наступаючи на свою рятівницю та її взуття, то відступаючи похапцем від неї, встигаючи при цьому зачіпати своїм тулубом танцюючих сусідів. Василь Мефодійович надто зосереджено слідкував за діями своїх ніг, щоб думати про щось іще.

      Та все ж, час від часу, відриваючи очі від підлоги, він зупиняв їх на портреті своєї партнерки. Вона, вочевидь, була йому до вподоби. Достатньо вродлива відносно свого віку, вона вражала його своєю добре випещеною зовнішністю та свіжим кольором шкіри. А жінка, між тим, теж почала пильно придивлятися до партнера. Та раптом вона звернулася до нього:

      – Ну що, коханчику мій, удаєш, наче не впізнав? Сподіваєшся, що сивина та вуса тебе врятують? Глибоко помиляєшся, любий! Я вмію впізнавати навіть під гримом! Відповідай скоріше, чому мене покинув вагітною сорок років тому?

      На цьому вона тимчасово припинила свій допит, чекаючи, мабуть, на реакцію Василя Мефодійовича. А той з несподіванки навіть збився з музикального темпу. А тому став рухатися хаотично, ніби не чуючи музику, і зняв праву руку з жіночого попереку. Він невимовно бажав скоріше дочекатися закінчення такого довгого танго! А своїй партнерші він не знав що й казати. Бо геть не пам’ятав цього обличчя серед своїх улюблених жінок сорокарічної давнини! Можливо, він і був з нею колись знайомий, проте до вагітності справу ніколи не доводив!

      В цьому він був впевнений на сто процентів. І хоч Василю Мефодійовичу було дуже незручно відповідати голосно в присутності танцюючих пар, але він все ж насмілився:

      – Шановна громадянко, – звернувся він до своєї «танцюристки», – я запевняю вас, що ви помиляєтесь! Річ у тому, що сорок років тому я ще не знайомився з жінками, бо перебував у лавах радянської армії. Правда треба сказати, в мене була дівчина, яка чекала мого повернення. Проте на той час вона іще не була вагітною від мене. Я вам навіть більше скажу. Вона і взагалі вагітною не стала, бо, не дочекавшись мене, вийшла заміж за іншого хлопця.

      Коли Василь Мефодійович скінчив доповідь, якраз і скінчився такий довгий танець. Одначе даму, вочевидь, така відповідь не влаштувала, бо вона гарячкувато вхопила руку Василя Мефодійовича у свої дві, щоб не дати йому втекти. А потім продовжила:

      – О! Який ти, виявляється, брехун! Не пам’ятаєш своєї першої коханої, що чекала тебе три роки з армії і не з ким не знайомилась? Бо любила тебе ы весь час отримувала від тебе листи. А коли нарешті ти повернувся, я вже була вагітною від тебе, бо ти, мабуть, не пам’ятаєш, як приїжджав у відпустку! То ж ти, негіднику, побачивши мене у такому становищі, злякався та й покинув мене! Ось тоді я і вийшла заміж за іншого хлопця! А синок – то мій все ж від тебе, любий! Так що, Васю, сплати мені, будь ласка,