І день як вимір нашого життя. Олександр Афонін

щось своє дощ поночі шепоче…»

      Про щось своє дощ поночі шепоче

      І не змовкає навіть ні на мить.

      В квітневій тиші дощової ночі

      Дрімає місто, але ще не спить.

      Хоча згасають вікна вже поволі,

      Та досить рясно ще горять вогні.

      За кожним з них своя окрема доля,

      Своя душа у кожному вікні.

      Їх полічити, мабуть, неможливо.

      Та і навіщо їх би я лічив…

      Лиш побажати хочу вам щасливих,

      Весняних, світлих і солодких снів.

      «Скажіть-но, друзі, чи таке бувало…»

      Скажіть-но, друзі, чи таке бувало?

      Бо я скажу: «Такого не було,

      Щоб в середині квітня так буяло,

      Так пишно зеленіло все й цвіло».

      Колись в селі чекали Миколая,

      Щоб розпочати справжній вже посів.

      І в травні ще морозило, я знаю,

      Бо в ті часи я був уже, я жив.

      Лиш на початку травня ще несміло

      Колись листочки виглядали в світ.

      Життя природу, як і нас, змінило —

      Чимало з тих часів минуло літ.

      Тому й у квітні літечко стрічаєм.

      До цього якось вже звикаєм ми.

      Лише спитати хочу: «Хто з вас знає,

      Як скоро ми позбавимось зими?»

      «День як день: робота паперова…»

      День як день: робота паперова

      І дзвінки… Усі і не злічить.

      Та про наболіле лиш розмови…

      А весна за вікнами кричить

      Різнобарвним голосом пташиним:

      «Кинь роботу і мерщій сюди!

      Під склепіння неба синє-синє,

      До Дніпра блакитної води…

      Поспішай, бо радість ця минає.

      Не помітиш, як й життя мине».

      Ти вважаєш, весно, я не знаю?

      Чи бажаєш здивувати чимсь мене?

      І не тільки я, про це з нас кожен знає.

      Ось, до тебе я уже спішу!..

      Подумки… Часу ж не вистачає,

      Бо я чергову дурню пишу.

      «Ох, яке яскраве сонце…»

      Ох, яке яскраве сонце,

      Яке небо чисте!

      Ходить квітень, походжає

      Розбудженим містом.

      Загляда в усі шпаринки,

      Стука у віконця,

      Щоби люди їх відкрили

      І впустили сонце.

      І не тільки у домівки,

      А й у власні душі,

      Щоб вітрильник сподівання

      В душах з місця зрушив,

      Щоб весняний теплий вітер

      Напинав вітрила,

      Щоб думки, щасливі, світлі,

      Набирали сили.

      Бо людині без надії —

      Як птахам без неба.

      Треба вірить, треба мріять,

      Треба, треба, треба…

      «Весна еще не раздала колоду…»

      Весна еще не раздала колоду,

      По-прежнему пока тасует карты…

      Поэтому такая вот погода:

      В ней что-то от апреля и от марта.

      Хотя, но это только между нами,

      Мне в поезде сказала так ворожка:

      «Весна на днях пойдет уже тузами,

      Осталось подождать совсем немножко…»

      Ох, поскорей бы, ведь тепла так мало!

      Мы ж заждались давно