Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід. Наталія Лавлєнцева

Що це?

      – Де?

      – Просто на обрії, ліворуч від Оріона!

      Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лінії горизонту. Певно, занадто яскравий ліхтар якоїсь яхти чи земснаряду далеко на фарватері. Він потроху більшав і витягався, аж поки не зігнувся дужечкою – начебто людина вдалині, схилившись, щось читає на телефоні, освітлюючи свою постать з одного боку.

      Стовпчик світла дедалі зростав.

      – Ой! А що це? – нарешті й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений ліхтар.

      – Місяць! Це Місяць! – дійшло до Дарини.

      Перехопило подих. Оце так! Місяць сходить над Землею! Тобто, над Дніпром! А ніякий не дядько світить на себе мобільником!

      Тепер уже він увесь випірнув із чорної води, гарячий і яскравий, наче шматочок сонця, й поволі підіймався ще вище, розстеливши тоненьку місячну дорогу через усе водосховище. Іншої краси годі було й шукати.

      Як дивно, як чарівно було оце – просто бути тут, посеред усього світу без краю і меж, як три заблукалі іскри свідомості у безкрайому просторі Всесвіту.

      Це відчуття переповнювало Дарині душу. Вже було нецікаво вслухатися у теревені Олени та Миколи, вставляючи час від часу свої судження. А хотілося просто пірнути з головою у це безкрає небо, злитися з ним і стати маленькою світлою частинкою цього дивного світу – як зорі. Вічні зорі.

      – Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуєте.

      Ніхто не заперечував. Певно, вони навіть були раді залишитися удвох.

      Дарина підвелася і поволі попростувала до павільйону вздовж берега. Обійшла генделик позаду, знявши сандалії та ледь замочивши ноги, і опинилася на іншому боці узбережжя. Друзі не могли її бачити за невеличкою будівлею. Але тут, за баром, був єдиний перехід на цю сторону. Якби хтось сторонній пішов у цей бік, то його б помітили. Тим більш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришів без проблем, у разі чого.

      Але – у разі чого? Навколо ні душі. Власне, боятися було нічого. Якщо тільки ти не боїшся темряви, тиші і самотності.

      Якщо ти не боїшся.

      Крадена сорочка

      Вона ледь прийшла до тями й відразу зробила глибокий вдих – наче вперше в житті, в пусті легені. Відчула тупий удар в груди над серцем, і воно забилося – спочатку рвучко, потім спокійніше. Відчула, що лежить на землі, нічим не вкрита. Розплющила очі і побачила небо. Воно вже почало світлішати, зірочки зблідли та віддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвітній морок.

      З речей на ній був лише кулон з аметисту. Придбала його місяць тому на ярмарці майстрів хенд-мейд у Долині троянд, там завжди можна було знайти щось цікавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з білою жилкою довгим ромбиком звисав із мідної оправи-трубочки, причепленої до плетеного шкіряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звісно, резиночка для волосся…

      Дарина лежала на верхівці невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далі спускалася