Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії. Віктор Авдєєнко

актом справедливої відплати з боку половців.

      Дмитро Сергійович Лихачов, а разом з ним багато інших учених і літераторів – сучасних і давнішних – вважають, що «Слово о полку Ігоревім» прославляє князя Ігоря як захисника Руської землі, попри невдачу, що спіткала його. На думку прихильників такого трактування, неординарність «Слова» саме й полягає в тому, що автор вибрав темою свого твору не одну зі славних сторінок вітчизняної історії, а навпаки – її сумний епізод. Як повчання, так би мовити, для наступних поколінь, та й для сучасників теж.

      Олжас Сулейменов, казахський учений і письменник, навпаки, ніякого оспівування в «Слові» не бачить і вважає, що автор цілком прозоро таврує боягузливого і підступного князя Ігоря. Про це він написав у своїй книзі «Аз і Я» (Алма-Ата, 1975), яка була вилучена з продажу в СРСР. Тож не дивно, що серед її критиків був і Лихачов. Сулейменов – нащадок половців і тому (а втім, може, зовсім і не тому) вважає своїх предків не такими вже й варварами і нелюдами, а також бачить і чує в голосі автора «Слова» співчуття до половців.

      Це дві полярні точки зору на твір. Спробую вивести якийсь третій шлях. У цьому я маю намір користуватися відкриттями як Лихачова, так і Сулейменова (що зайвий раз підтверджує моє до них шанобливе ставлення).

      Отже, як було сказано вище, Ігор Святославич – представник могутнього Чернігівського роду, однак його особисті досягнення були досить скромними. Майже все його життя пов’язане з Новгород-Сіверським, і лише в самому його кінці йому пощастило недовго покерувати в Чернігові.

      Якщо коротко охарактеризувати діяльність князя Ігоря, то це – феодальні усобиці і походи на половців.

      Він був серед князів, які надали свої дружини Андрію Боголюбському в поході на Київ 1169 року. Він часто ходив у Поле – на половців і, як правило, виходив переможцем. Інша справа, що, як пише Сулейменов, у більшості випадків Ігор в половецьких походах брав не хоробрістю і талантом, а зрадою і підступністю. На жаль, у той час це було зовсім не рідкістю (та й хто сказав, що тільки в ті часи!).

      Матір’ю князя Ігоря була донька половецького хана. Багато інших руських князів також одружувалися на половчанках (серед них, наприклад, Юрій Долгорукий). Так, син самого князя Ігоря, Володимир, узяв у дружини дочку хана Кончака, і, таким чином, Ігореві внуки були більше половцями, ніж русичами. У такій ситуації можна припустити, що походи в Поле для руських князів (які власне виявилися не зовсім руськими) були не війнами із завойовниками, а все тими ж феодальними чварами.

      Практично всі руські князі були між собою родичами, що не заважало їм здійснювати спустошливі набіги на володіння один одного. Не менш спустошливими (а швидше за все, більшими) були набіги половців на руські землі. Але русичі не залишалися в боргу, захоплюючи здобич у своїх кочових родичів. Князь Ігор, подібно до інших руських князів, активно брав участь у грабежах половецьких стійбищ. Саме з такою метою він і вирушив у той нещасливий похід 1185 року. Мабуть, надихнувшись недавніми перемогами