Різдвяна казка. Колектив авторів

ддаленому селі жила ще старенька бабуся, та у гості до неї Миколку дуже рідко возили. Отже, як люди кажуть: «Тато, мама і я – вся моя сім’я». І ніяких хатніх улюбленців: ні цуценяти, ані кошеняти, ні рибок, ні папужок – дорого це, та й навіщо?…

      Миколчина сім’я у повному складі тулилися в обшарпаній однокімнатній квартирці. Проте так було лише до певного часу: роки чотири тому мама поїхала на заробітки в далеку Італію. Відтоді єдиним натяком на її існування для хлопчика стали гроші, які час від часу отримував тато. Як отримає оті «єврики» – сяде, бувало, за стіл, розкладе їх різнокольоровими купками і мовчки дивиться, мало не плаче. А потім відкорковує пляшку перцівки і п’є досуха. Й одразу засинає…

      Батько зранку до вечора крутився на місцевому ринку, продаючи різний крам. Працював навіть у вихідні: субота й неділя для торгівлі «найспекотніші», господар магазинчика вимагав від найнятих продавців повної покори і не визнавав ніяких пом’якшуючих обставин! У такі напружені дні Миколка, який ходив вже до школи, навіть допомагав татові, а той лише сумно зауважував:

      – Синку, синку… Може, справді вчитися зайве?! Поглянь, приміром, на мене: нащо було п’ять років на студентській лаві штани протирати, потім вченим працювати – щоб тепер на базарі торгувати?! А мама у нас – хатня робітниця за кордоном, овва, яке життя!..

      Отак і «козакували» Миколка з татом удвох, без мами: веселого, звісно, мало. І тривало так, доки з хлопчиком не стався дивний випадок – саме у ніч напередодні Різдва, між іншим!..

      Вертався тоді Миколка додому із зачуханого торговельного павільйончика, прикрашеною гордовитою вивіскою «Супер-Гіпер-Мегамаркет» і, враховуючи новорічний період – «дощиком» і гірляндою з різнокольорових лампочок. Батько знов весь день провів на ринку (різдвяний розпродаж!..), а ввечері виявилося, що в холодильнику порожньо! Завтра свято, магазини закриються… От і попросив сина за продуктами збігати. Що ж, Миколка – хлопчик слухняний, взяв та й побіг.

      Вулиця порожня, снігом рипучим заметена, ніч темна, небо рясно зірками усіяно, посередині місяць молоденький. Краса, та й годі! Тільки людей не видно: всі по домівках сидять, до свята готуються. Тож Миколка не роздивлявся ні на велетенські снігові кучугури, ні на дерева, що стирчали з них, ані на бурульки, намерзлі на дахах будинків уздовж вулиці. Додому поспішав, до батька, пакет з продуктами щосили стискаючи.

      Як раптом нічне повітря над його головою прорізала довжелезна змія сріблястого світла, і невдовзі один із снігових заметів спалахнув загадковим мерехтливим сяйвом. «Ух ти!!!» – зрадів Миколка. Мабуть, це хтось запускав святковий феєрверк, один заряд не догорів… Можна відшукати його, щоб потім вдома запалити замість бенгальських вогників – краса, та й годі!..

      Та підбігши до сяючої кучугури й розгрібши сніг, замість недогарку хлопчик знайшов щось незрозуміле: невеличкий кришталик, наїжачений на всі боки двома десятками твердих гострих голочок! Малесенький «їжачок» сяяв настільки яскраво, що проганяв геть нічний морок – хоча водночас його світло було біле-біле… й якесь холодне.

      – Ого! Цікаво, що це таке?… – сам себе спитав Миколка. І негайно довколишнє повітря забриніло, задзвеніло сотнею кришталевих дзвоників, і дивний звук склався у слова:

      – Різдвяна Зірка я, Різдвяна Зірка… А тебе Миколкою звуть, якщо не помиляюсь?

      – Різдвяна Зірка?! – здивувався хлопчик. Вмить пригадав усе, що чув від старших про подібні речі: що зорі у небі – то насправді величезні вогняні кулі, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… що Дід Мороз і Санта Клаус – це несправжні вигадки для малечі… що ялинку можна не прикрашати – дешевше на центральну площу міста сходити, та й потім у хаті на підлозі голок не буде… і що навіть кутю варити не обов’язково – бо це релігійні забобони…

      Пригадав усе це Миколка, всміхнувся й мовив:

      – Різдвяна Зірка, кажеш? Х-ха! Бачили ми такі зірки…

      – Цікаво, чи багато Різдвяних Зірок ти бачив? – знов забриніло повітря. Миколка зніяковів і зізнався:

      – Ну-у-у… Якщо чесно, то ти – перша!

      – Перша і єдина, – уточнив «їжачок» і ображено спалахнув.

      – Та ондо все небо!.. – повів Миколка рукою.

      – Ні-ні, хлопчику, всі ті зорі є величезними вогняними кулями, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… Хіба тебе в школі не навчали цього?

      – Та ні, не було ще у нас астрономії, – ще більше зніяковів Миколка.

      – Не було, то буде, от тоді й дізнаєшся, – бринів собі «їжачок». – Але кажу тобі: я не звичайна зірка, а Різдвяна. Зрозумів?

      – Нібито, – мовив Миколка. Хоча якщо чесно, то сказав це з ввічливості, вирішивши не сперечатися з «їжачком». Зрештою, Різдвяна Зірка? Хай так!..

      Але!..

      Але ж наскільки було відомо Миколці, Різдвяна Зірка не падає на землю, а палахкотить високо у небі! Коли спалахує, тоді й починається святвечір… Чому ж?…

      – А чому ти впала сюди? – поцікавився хлопчик. «Їжачок» продзеленчав якось сумно:

      – Я