Услід за вітром. Тетяна Мизнікова

виховний, духовний, культурний аспект.

      – Класно! Оце я розумію – цікаво!

      – Маркіяне, досить вигукувати, ти – не один у класі.

      А решта, тим часом, починають перетворювати кабінет на гамірний вулик із бджолами.

      Глава 3

      – Нарешті! Де вас так довго носить?

      – Стривай, Руслано, чого нервуєшся?

      – Бо скоро перерва скінчиться, а ми ще не починали розмови.

      Квартет збирається у звичній схованці. Між третім і четвертим поверхом лівого крила дівчата з хлопцями давненько облюбували втаємничене місце під сходами. Підйом веде до даху. Тут рідко набридає непотрібний люд. Якщо у товаришів назріває потреба для засекречених розмов, вони йдуть сюди.

      – Виникла необхідність поговорити з директором, от і все. Я зовсім трішки затримався, – схоже на те, що Роман оправдовується.

      – Ти щось приховуєш? Ану колись!

      – Спробуй щось затаїти від вас… Все розкусять…

      – Ну?! Що ти робив у директора?

      – Не скажу… Це не так важливо. Руслано, давай краще ти…

      – Починається, – усі гудуть хором. – Як заінтригувати – то ти мастак, а довести діло до кінця… Так не чесно!

      Розмову відволікає настирливе дзижчання дзвінка. Пора на урок.

      – Прекрасно… Усі все встигли розказати і почути…

      – Анно, не нервуй. Пропоную сьогодні після уроків зібратися в мене на хаті. Обговоримо все у спокійній обстановці. Нам ніхто не заважатиме. Предків не буде до вечора.

      – Я не можу зразу після школи, – перебиває Євген. – Комп’ютерні курси по вівторках…

      – Ну, то лети до нас відразу після занять, у чому проблема?

      – Гаразд… Тільки без мене – не починайте!

      Строга Інна Петрівна плавно переходить від парти до парти, перевіряючи домашнє завдання.

      – Як в першому класі, чесне слово! – шипить діловий Маркіян до сусіда.

      – Матвіїв, я усе прекрасно чую. Зараз підеш до дошки розв’язувати останнє тригонометричне рівняння. Здається мені, що вдома тобі не судилося впоратися з ним. Хіба я не маю рації?

      – Е… Я не те мав на увазі…

      – Зараз ми усі переконаємося, що саме ти мав на увазі… До дошки, швиденько.

      Анна спостерігає за Русланою. Та сидить схвильована. Вочевидь, зовсім не через складне рівняння. Скоріше б закінчилися уроки. Чому так довго плине час? Що сниться заклопотаній Руслані?

      Думки хаотично бігають туди-сюди. Яка там алгебра! Анна раз у раз нервово смикає пасма волосся. У цю мить вона ще більше уподібнюється казковій мавці чи то русалці, чи, може, феї.

      У дівчини – довгі коси пшеничного відтінку і великі очі кольору старого срібла. Коли сонце кидає проміння на її миловидне лице, пасма волосся грають золотом, а очі віддають дивовижним сяйвом. Чарівна юнка. Вона ще не знає достеменно сили своєї краси, і майже не реагує на той факт, що півкласу і багато старшокласників по вуха закохані у її дивну вроду.

      Анна ось уже кілька тижнів, як помітила дивний стан Руслани. Подруга ходить весь час бліда. Ніби сили її покидають, чи