Перехресні стежки. Лірика (збірник). Іван Франко

[15] війтів та писарів до Іванової хати. Все те виглядало ще зовсім невинно, немов діялося само собою, все те не мало ніякісінької політичної барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу.

      – Пане меценасе! – мовив раз староста, здибавшися з д-ром Рафаловичем у якімсь товаристві і жартливо грозячи йому пальцем. – Здається, що будемо битися.

      – Тілько в такім разі, коли пан староста виповідять мені війну, – також жартливо відповів Євгеній.

      – Але ж ви робите потаємні підкопи під мої позиції!

      – Борони Боже! – з жартливим обуренням мовив Євгеній. – Ніяких потаємних підкопів не роблю. А щодо лихварів і п’явок людських, то з тими у мене явна і безпощадна війна. Се так. Але ж не смію думати, щоб се були позиції пана старости.

      – Ach, junger Mann, junger Mann! – мовив староста, звичаєм старих бюрократів закидаючи по-німецьки і плещучи Євгенія по плечі. – Sie verstehen nichts von Politik[16]. А коли ваша війна звернена проти лихварів, то чому не беретеся до Вагмана? Се ж найгірший, найнебезпечніший лихвар у нашім повіті. Чому не воюєте з ним, а навіть навпаки, підпираєте його?

      – Я? Його?

      – А так! Бачите, як я зловив вас! Підпираєте лихваря, найгіршу п’явку! Підпираєте тим, що жиєте в його домі.

      – Жию, бо мені там вигідно, і жив би, якби сей дім належав до пана старости і пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Вагмана я досі не стрічався.

      – Не стрічалися? Але ж він розкинув свої сіті по всіх селах.

      – Не знаю про се. Як наскочу на який слід, то можуть пан староста бути певні, що без найменшого огляду на те, що він мій господар, а я його локатор, цупну його так, як тілько зможу.

      – Ну, коли се ваша серйозна воля, то я думаю, що на нагоду недовго будете ждати.

      XII

      Д-ру Рафаловичу справді недовго прийшлося ждати на нагоду. Одного вечора, коли він уже був сам і мав замикати канцелярію, в дверях явився високий жид у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами і, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей.

      – Чим можу вам служити? – промовив Євгеній, підходячи до нього ближче.

      – Я Вагман, – промовив жид, роблячи крок наперед.

      – Властитель сього дому?

      – Так.

      – Дуже мені приємно.

      Євгеній подав йому руку. Він досі не бачив його ніколи, бо тоді, коли наймав помешкання, його не було дома, і він умовився і платив піврічний чинш його жінці, що завідувала всіми домами, жидівським звичаєм записаними на її ім’я.

      – Ще не знати, чи буде вам приємно, – мовив Вагман, злегка всміхаючись.

      – Або що? Приносите мені якусь неприємну новину? Хочете виповісти мені помешкання?

      – Е, ні! Але я знаю, що вам там різні пани натуркали вуха, що я лихвар, п’явка, небезпечний чоловік.

      – Ну, то подвійно приємно буде мені, коли дізнаюся від вас, що се неправда.

      – А як дізнаєтеся, що правда?

      – Ну, – мовив Євгеній, сміючись, – то ви

16

Ах, молодий чоловіче, молодий чоловіче! Ви нічого не тямите в політиці (нім.).