Відьмак. Меч призначення. Анджей Сапковський

А визнати – так вони мене визнають. Вішатиму, рубитиму голови й волочитиму кіньми так довго, що визнають. А їхня княжна – це товста телиця, і плювати мені на її руку, потрібна мені тільки її дірка, хай народить спадкоємця, а тоді я її отрую. Методом майстра Козоїда. Досить балачок, Ґилленстерне. Починай виконувати отримані накази.

      – І справді, – прошепотів Любисток до Ґеральта. – Багато чого навчився.

      – Багато чого, – підтвердив Ґеральт, дивлячись на пагорб, на якому золотий дракон, пригнувши трикутну голову, облизував роздвоєним язиком щось, що сиділо біля нього у траві. – Але його підданим я стати не схотів би, Любистку.

      – Як думаєш, що тепер буде?

      Відьмак дивився спокійно на маленьке сіро-зелене створіння, що тріпотіло нетопирячими крильцями поряд із золотими пазурами нахиленого дракона.

      – А ти що на це все, Любистку? Що ти про це думаєш?

      – А яке значення має те, що я думаю? Я поет, Ґеральте. Чи може моя думка мати хоч якесь значення?

      – Може.

      – Ну, то я тобі скажу. Я, Ґеральте, як бачу гада, наприклад змію чи яку іншу ящірку, то мене аж вивертає, таку я до того паскудства відчуваю огиду й страх. А цей дракон…

      – Ну?

      – Він… він красивий, Ґеральте.

      – Дякую тобі, Любистку.

      – За що?

      Ґеральт відвернувся, повільним рухом потягся до пряжки ременя, що навскоси перетинав його груди, скоротив його на дві дірки. Підняв праву долоню, перевіряючи, чи руків’я меча у потрібному положенні. Любисток дивився на те широко розплющеними очима.

      – Ґеральте! Ти маєш намір…

      – Так, – спокійно сказав відьмак. – Є межа можливого. Мені все це набридло. Ти йдеш із Нєдаміром чи зостаєшся, Любистку?

      Трубадур схилився, обережно й з любов’ю поклав лютню під камінь, випростався.

      – Зостаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Резервую собі ту назву під баладу.

      – Це може бути твоя остання балада, Любистку.

      – Ґеральте?

      – Ага?

      – Не вбивай… Зумієш?

      – Меч – то меч, Любистку. Коли я вже його витягну…

      – Намагайся.

      – Намагатимуся.

      Доррегарай захихотів, повернувся у бік Йеннефер і Рубайл, вказав на королівський почет, що саме відїжджав.

      – Он, – сказав, – іде звідси король Нєдамір. Не роздає вже королівських наказів устами Ґилленстерна. Йде, виявивши розумність. Добре, що ти тут є, Любистку. Пропоную тобі починати складати баладу.

      – Про що?

      – Про те, – чародій вийняв з-за пазухи паличку, – як майстер Доррегарай, чорнокнижник, прогнав додому підлоту, яка хотіла по-підлому вбити останнього золотого дракона, який лишився на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, руки геть від сокири! Йеннефер, навіть не ворушися! Давайте, підлото, за королем, як за паніматкою. Уперед, на коней, на вози. Застерігаю, хто зробить хоча б один невірний рух, від того залишиться тільки сморід і розплавлений пісок. Я не жартую!

      – Доррегарає! – засичала Йеннефер.

      – Мосьпане