Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський

Фольтеста відчарував. А пізніше зустріла я його на Купецькому тракті, де він на прохання Гільдії забив жорстокого грифона, який на каравани нападав, і учинком тим він багатьом добрим людям життя врятував. Ні, не легенда це й не байка. Правду, щиру правду проспівав нам тут майстер Любисток.

      – Підтверджую, – сказала струнка воїтелька з чорним, гладенько зачесаним назад і заплетеним у косицю волоссям. – Я, Райла з Лірії, також знаю Ґеральта Білого Вовка, славетного переможця потвор. Не раз і не два також бачила я і чародійку Йеннефер, бо бувала я в Едірні, у місті Венґерберзі, де ота пані має садибу. Втім, про те, що оті двоє кохали одне одного, нічого мені невідомо.

      – Але це мусить бути правдою, – відізвалася раптом мелодійним голосом вродлива ельфійка в горностаєвому капелюшку. – Така чарівна балада про кохання не може бути неправдивою.

      – Не може! – підтримали ельфійку дочки комеса Віліберта і як по команді витерли очі кашне. – Аж ніяк не може!

      – Мосьпане чародію! – Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. – Кохали вони одне одного чи ні? Ви напевне знаєте, як воно з ними було насправді, із відьмаком і отією Йеннефер. Відхиліть же завісу таємниці!

      – Якщо пісня говорить, що кохали, – посміхнувся чародій, – то так воно й було, і кохання те переживе століття. Така ж бо сила поезії.

      – Балакають, – втрутився раптом комес Віліберт, – що Йеннефер з Венґерберга загинула на Содденській горі. Кілька там чародійок загинуло…

      – Неправда це, – сказав Донімір із Троя. – Немає на пам’ятнику її імені. Мій це край, неодноразово бував я на Горі й вирізьблені на пам’ятнику написи – читав. Троє чародійок там загинуло. Трісс Мерігольд, Литта Нейд на прізвисько Корал… Гм-м… Ім’я третьої вилетіло з моєї пам’яті…

      Рицар глянув на чародія Радкліффа, але той лише посміхався, не говорячи ані слова.

      – А отой відьмак, – раптом крикнув Шелдон Скаґґс, – той Ґеральт, що оту Йеннефер кохав, то ж і він, подейкують, уже землю гризе. Чув я, що затовкли його десь на Заріччі. Убивав він потвор, убивав, ач втрапила коса на камінь. Так воно вже є, людці, хто мечем воює, той від меча й гине. Кожен колись на кращого втрапить і заліза скуштує.

      – Не вірю. – Струнка войовниця викривила бліді губи, сплюнула презирливо на землю, зі скреготом схрестила на грудях зап’ястки в кольчужній сітці. – Не вірю я, щоб Ґеральт із Рівії міг на кращого втрапити. Доводилося мені бачити, як той відьмак мечем володіє. Він просто нелюдськи швидкий…

      – Добре сказано, – втрутився чародій Радкліфф. – Нелюдськи. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їхніх реакцій…

      – Не розумію, про що ви говорите, пане магіку. – Войовниця скривила губи ще паскудніше. – Занадто вже ваші слова вчені. Я одне відаю: жоден рубайло, якого знала я чи знаю, не може рівнятися із Ґеральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому я не вірю, що міг він бути переможеним у битві, як пан ґном тут теревенить.

      – Кожен рубайло – дупа, якщо ворогів купа, – відгукнувся прислів’ям Шелдон Скаґґс. –