Відьмак. Кров ельфів. Анджей Сапковський

пхай у те носа, – посерйознішала вона раптом. – Я говорила, що ти маєш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.

      – Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.

      – Тож чого ти, хай тобі грець, шукаєш? Ґулі на лоба?

      – Припустімо, – сказав він тихо, спираючись підборіддям на сплетені долоні й глянувши в очі чародійці, – припустімо, що Ґеральт і справді знайшов і врятував ту дитину. Припустімо, що він нарешті повірив у силу призначення і забрав знайдену дитину із собою. Куди? Ріенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаєш, Йеннефер. Знаєш, куди відьмак сховався.

      – Знаю.

      – І знаєш, як туди дістатися?

      – І це знаю.

      – Ти не вважаєш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дівчинку шукають люди типу того Ріенса? Я б туди поїхав, але я й насправді не знаю, де воно… Це місце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…

      – Доходь уже висновку, Любистку.

      – Якщо ти знаєш, де Ґеральт, ти повинна поїхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поєднувало.

      – Авжеж, – сказала вона прохолодно. – Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки ж, скільки й він мені. Не менше і не більше.

      – То туди поїду я. – Він підвів голову. – Скажи мені…

      – Не скажу, – перебила вона. – Ти спалився, Любистку. Можуть дістатися до тебе знову, що менше ти знаєш, то краще. Зникай звідси. Їдь у Реданію, до Дійкстри й Філіппи Ейльгарт, приклейся до двору Візіміра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цінтри. Про Цірі. Удавай, що ніколи не чув цього імені. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотіла б, аби тебе спіткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, і занадто багато чим я тобі завдячую…

      – Ти вже вдруге це сказала. Чим ти мені завдячуєш, Йеннефер?

      Чародійка відвернулася, довго мовчала.

      – Ти їздив із ним, – сказала вона нарешті. – Дякуючи тобі, він був не сам. Ти був йому другом. Ти був із ним.

      Бард опустив погляд.

      – Небагато він з того мав, – пробурмотів. – Не дуже він скористався з тієї дружби. Мав від мене головним чином клопіт. Щоразу мусив витягати мене з якихось тарапатів[13]… Допомагати мені…

      Вона перехилилася через стіл, поклала руку йому на долоні, сильно стиснула, не сказавши жодного слова. В очах її був жаль.

      – Їдь до Реданії, – повторила по хвильці. – До Третогору. Там будеш під доглядом Дійкстри й Філіппи. Не намагайся гратися в героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Любистку.

      – Я це помітив, – скривився він, масажуючи руку. – Саме тому і вважаю, що треба застерегти Ґеральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш шлях. Я здогадуюся, що ти там була… гостею…

      Йеннефер відвернулася. Любисток бачив, як вона стиснула губи, як здригнулися м’язи на її щоці.

      – Авжеж,

13

Тарапата – халепа, клопіт (діал.).