Летючий корабель та інші слов’янські казки. Коллектив авторов

ри мають високу художню цінність, є одними з найкращих серед наявних у наш час перекладів, тому, з огляду на відсутність відповідної інформації, ми взяли на себе сміливість надрукувати їх. Будь ласка, з питань пред’явлення авторських прав на переклад або обробку вміщених у цій книзі казок звертайтеся до видавництва «Книжковий Клуб „Клуб Сімейного Дозвілля“» (тел. [phone]).

      Ох і золота тютюнниця

      Білоруська казка

      Жив собі сирота Янко, син лісника. Батько й мати в нього повмирали, а рідних нікого не було. Так і жив він самотою в лісі, у батьковій хатинці. А щоб було веселіше, тримав рябого котика.

      Звик до нього котик. Було, куди господар іде, туди й він.

      Якось пішов Янко збирати хмиз. А котик за ним. Набрав Янко в’язанку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку.

      Притомивсь Янко, сів на пеньок відпочити, подумав, як тяжко жити йому на світі, і голосно застогнав:

      – Ох, ох!..

      Тільки це сказав – аж з-під пенька, де не взявсь, дідок маленький з довгою бородою вилазить.

      – Ти навіщо мене гукав, хлопче?

      Подививсь Янко перелякано на нього й каже:

      – Таж не гукав я тебе, дідусю.

      – Як не гукав? – мовить дідок. – Я ж не глухий! Ти двічі назвав моє ім’я: Ох, Ох… Тепер ти повинен сказати, що від мене тобі треба.

      Подумав Янко та й каже:

      – Нічого мені від тебе не треба. От тільки голодний я дуже. Коли маєш кусень хліба, то дай.

      Ох пірнув назад під пень і тягне звідти шматок хліба та миску кулешу.

      – На, – каже, – поїж.

      Наївся сирота, котика нагодував і низько вклонився дідусеві:

      – Спасибі, дідусю, за обід: давно я такої смачної страви не їв.

      Завдав він на плечі свою в’язанку й пішов веселий додому.

      Минув день, другий, знов гóлодно Янкові. Згадав він про дідка.

      «Піду, – думає, – може, ще раз нагодує мене».

      Прийшов до того самого місця, сів на пеньок і зітхнув:

      – Ох!

      Тут дідок як уродивсь.

      – Що скажеш, хлопче?

      Вклонився йому Янко:

      – Голодно, дідусю. Може, даси мені кусень хліба?

      Дідок гульк під пеньок і назад. Дає йому шматок хліба й миску кулешу.

      Так відтоді й пішлося: захочеться Янкові їсти – він і йде до дідуся.

      Раз виніс йому дідок замість обіду золоту тютюнницю.

      – Ось що, хлопче, – каже, – не турбуй мене більше: я вже старий і обід мені носити важко. Візьми цю тютюнницю. Як тобі знадобиться що, відкрий її, і мій служник миттю з’явиться перед тобою. Він незгірше виконає все, що ти накажеш.

      Узяв Янко золоту тютюнницю, подякував від щирого серця дідкові та й пішов, пританцьовуючи, додому.

      Відкрив він удома золоту тютюнницю – вискочив з неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий і моторний.

      – Що накажеш? – запитує Янка тоненьким голоском чоловічок.

      – Дай мені, братику, чогось попоїсти.

      Умить поставив чоловічок на стіл миску кулешу, поклав великий окраєць житнього хліба, а сам плиг у золоту тютюнницю й закрився.

      Пожив так Янко якийсь час, і захотілося йому по світі походити – людей побачити, себе показати, бо ж ні разу він ніде, крім свого лісу, не бував.

      Узяв золоту тютюнницю, гукнув котика та й рушив у дорогу.

      Багацько обійшов він сіл і міст, силу чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить – лежить на морському березі срібляста рибка. Видко, викинуло її хвилею під час прибою. Стріпується рибка, б’ється об каміння, а ніяк назад у море не потрапить.

      Пожалів Янко бідну рибку. Взяв він її потихеньку та й кинув у море.

      Хлюпнула рибка хвостиком, ковтнула води, опритомніла, а потім висунула з води голівку й мовить людським голосом:

      – Спасибі тобі, хлопче, що врятував мене від смерті. Може, і я тобі колись до помочі стану.

      Усміхнувся Янко:

      – Навіщо мені до помочі ставати, коли маю я в кишені он помічника якого.

      Але рибка вже не чула його.

      Пішов він далі. Іде собі та й іде, коли мишка сіра вибігає з нірки. Котик хап її за спину й хотів з’їсти.

      Пожалів Янко мишку. Був він такий, що всіх жалів: пам’ятав, як колись йому важко жилося. Взяв він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв з торби хлібну скоринку й кинув бідоласі туди.

      – Їж, – каже, – ти, мабуть, зголодніла.

      Мишка й заспокоїлася, стала гризти скоринку. А Янко пішов далі.

      Іде він, іде по берегу моря, а вже вечоріє. Думає Янко, де б його переночувати. Бачить – височіє на горі здоровецький палац. «Ні, – думає, – мене туди не пустять». Пішов він далі. Зирк – стоїть біля моря маленька рибальська хатинка. Зайшов Янко в рибальську хатинку й