Неприродний добір. Ірина Солодченко

кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу «екстремальної» кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.

      В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.

      Три особи – медсестра, чергові лікар та хірург – нишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці», – думала Валя, – що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять»… Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. «Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію, – подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався… Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятип’ятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.

      Але то бабуся з безхатченком, а тут – пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся… Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?

      Зненацька медсестра Валя скрикнула:

      – Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?

      Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима… Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає…

      – Я відчинив, – щиро зізнався хлопець.

      – Коли?

      – Десь хвилин з двадцять…

      – Тепер нарікайте тільки на себе, – похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.

      Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.

      «І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?»– невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:

      – А хто її сюди привіз?

      – Та хлопець якийсь… Їхав Калинівкою, бачить – аварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.

      – І де той хлопець?

      – Та одразу й дременув!.. Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід…

      Знав Дюдяєв цю Калинівку… І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височіє – теж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться…

      – А родичів повідомили?

      – Грець його знає… мобільника в її сумці вони не знайшли…

      – Хто це «вони»? Хіба той хлопець був не один?

      – Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася…

      Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно… Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками