Сестра. Марко Вовчок

, і брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволі; що, було, собі задумаю, те й зроблю: все мені вільно було. Що яке-то моє дівування було розкішне й веселе, то й згадать любо!

      Нехай мій батенько царствує!

      Погуляла дівчиною років зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силує, хоч там які були й багаті, й пишні женихи. Аж ось послав і мені господь до пари й до любові. Мій жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тільки й на думці, що Павло; як би то хутче побачитись! А він не з нашого села був, геть із чужого. Побачу – й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене візьме, такий жаль обійме, що й світ мені не милий!

      Спізниться він на гуляннячко, я й очі виплачу. «Може, – думаю, – в його друга є дівчина». Коли так по Семені, другого дня, і не сподівалась, і не снилось мені, та й посватався він. Батько поблагословив. Дарма що чужесторонній, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на стороні його всяке знало.

      Привіз мене чоловік на своє господарство. Боже мій милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого віку… Тільки всього два роки була я за ним. Такий він був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у віночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собі вкупці.

      Коли тут – лихо мені тяжке – рознедужався Павло мій. Кидалась я й до знахарів, і до лікарів – ніхто нічого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

      Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловікову хату продали і худобу всю.

      – Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селі одинока сидіти! Хіба ти сирота, нехай бог милує!

      II

      А брат мій тими часами оженився, узяв таки з нашого села дівчину; моторна така, чепурна, що й годі! І дитинка в їх була, дівчинка, як ясочка, свіжа й повна, як гурочок.

      Не поплакала я ще й півроку за своїм Павлом а тут і батька ми поховали. Кажуть люди: як одна біда йде то й другу за собою веде. – то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далі зубожів мій брат: то хліб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро діток бог дав: дві дівчини й три хлопці. Журиться так брат, аж в'яне. Невістка смутная ходить, і дітки навіть посуміли. Таке вже настало що й хліба ні за що купити.

      – Сестро! – каже брат. – Коли твоя ласка, позич мені грошей! Як буду жив, зароблю – оддам, а вмру, то бог тобі оддасть!

      Я й прзичила йому ті гроші, що за хату й за худобу взяла, та ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться. Я радію: «Слава господові, що і в нас, як і в людей благодатно!»

      Купив мій брат худобу, став потроху розживаться.

      Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось. І небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються між собою: «Се моя тітка!», а той собі тягне: «Моя!» Та як учепляться цілувати, то було й роботу з оук вихоплять, і хустка з голови спаде.

      Тільки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малій дитині, та ні, не вгодила! «Братова, серце! – було раджу їй. – Зробімо так да отак, то добре буде». Там чи купити що, чи продати, – зроду-віку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годі. Не хотіла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою підійду.

      Якось розсаду з нею садимо в городі. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одійшла собі геть. Важко мені на серці – заспівала собі; співаю, а сльози так з очей і ллються… Коли чую: «Боже помагай, і день вам добрий!» Дивлюсь – се наша сусіда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.

      – Добридень, – кажу, – сестрице!

      – А я оце до вас іду.

      – Та милості ж вашої просимо!

      – Чи не продали б ви мені розсади трошечки?

      – То вже для чужого продати, а для сусіди й так треба дати.

      – Коли ваша ласка, серце! – і простягає мені глечичка.

      Я набрала скільки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жінка та й пішла собі. Братова на мене й накинулась.

      – Се, – каже, – як усі господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто!

      Такі й золоту гору розімчать!

      Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тільки слізьми вмиваюсь…

      – Братова, – кажу, – не жалувала я для вас нічого, поки що мала! Гріх вам буде, що ви мене хліба куском тепер дорікаєте! – Покинула робити й вийшла з города.

      Тяжко й важко мені. Узяла собі таку думку: «Покину їх, піду служити!» Зібрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дівчаток та їх обділила. У мене було всякої одежини й не злічити, а все добра, нова. Скільки полотна було, хусток, плахот, юпок! Діти радіють; зараз дівчатка й почали вбиратись. «А чи мені гарно, тітусю?» – "А мені?" – «Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку», – говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а мені вже так жалко, що й словечка не скажу; за слізоньками світу божого не бачу! І діти помітили – жалують мене: «Тіточко-любочко!