Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

їм прийти через два тижні.

      – Вони погодилися?

      – Аякже! Тоді спеціаліст, який уже вважав тебе клієнтом, передав агентам неспростовні докази, що відьмак Ґеральт не мав, не має і не може мати нічого спільного із розшукуваною княжною. Бо спеціаліст знайшов безпосередніх свідків смерті княжни Цірілли, онуки королеви Каланте, дочки принцеси Паветти. Цірілла померла три роки тому в таборі біженців в Анґрені. Від дифтерії. Дитинка страшенно страждала перед смертю. Не повіриш, але темерські агенти мали сльози на очах, коли слухали звіт моїх безпосередніх свідків.

      – Я також маю сльози на очах. Темерійські агенти, думаю, не могли чи не захотіли сплатити тобі більше двохсот п’ятдесяти крон?

      – Твій сарказм ранить моє серце, відьмаче. Я витягнув тебе з проблем, а ти замість дякувати раниш моє серце.

      – Дякую і вибачаюся. Навіщо кроль Фольтест наказав агентам розшукувати Цірі, Кодрінгере? Що їм наказали вчинити, коли її знайдуть?

      – А ти настільки нетямущий? Убити, ясна річ. Її вважають претенденткою на трон Цінтри, а стосовно того трону існують інші плани.

      – Це не тримається купи, Кодрінгере. Трон Цінтри згорів разом із королівським палацом, містом й усією країною. Зараз там править Нільфгард. Фольтест чудово про те знає, інші королі – також. Яким чином Цірі може претендувати на трон, якого немає?

      – Ходімо, – Кодрінгер устав. – Спробуємо спільно знайти відповідь на те запитання. Принагідно дам тобі привід для довіри… Що тебе так цікавить у тому портреті, можу запитати?

      – Він подірявлений, наче дятел його дзьобав кілька сезонів, – сказав Ґеральт, дивлячись на малюнок у золоченій рамі, що висів на стіні навпроти адвоката. – І те, що зображує він виняткового ідіота.

      – Це мій небіжчик батько, – Кодрінгер трохи скривився. – Винятковий ідіот. Я повісив портрет тут, аби завжди мати його перед очима. Як пересторогу. Ходімо, відьмаче.

      Вони вийшли в передпокій. Кіт, який лежав посередині килиму й зосереджено вилизував задню лапу, витягнуту під дивним кутом, при виді відьмака відразу чкурнув у темряву коридору.

      – Чому коти так тебе не люблять, Ґеральте? Чи це має щось спільне із…

      – Так, – відрізав він. – Має.

      Панель червоного дерева на стіні відсунулася безшелесно, відкриваючи секретний прохід. Кодрінгер пішов першим. Панель, безсумнівно під магічним контролем, зачинилася за ними, але в темряві вони не опинилися. З глибин таємного коридору долинало світло.

      У приміщенні наприкінці коридору було холодно й сухо, а в повітрі стояв важкий, задушливий запах куряви й свічок.

      – Познайомишся із моїм співробітником, Ґеральте.

      – Із Фенном? – посміхнувся відьмак. – Бути не може.

      – Може. Признайся, ти ж підозрював, що Фенна не існує?

      – Чого б то?

      Поміж шафами й полицями із книжками, що сягали стелі, пролунав скрип, а за мить звідти виїхав дивний візок. Було це високе крісло із колесами. На кріслі сидів карлик із величезною